Війна і людина
Наша війна — драматичний сюжет із тисячами епізодів, котрі промовляють самі за себе, складаючись в історію душі української людини в час її судних випробувань. Чи не кожна доля — ціла епопея, варта пера генія.
До Ліги меценатів прийшов офіцер із батальйону «Донбас». Говоримо про війну. (Про що ж іще можна говорити сьогодні). Він стверджує: ми швидко очистили б усі захоплені ро- сійськими військами та їхніми найманцями території від цієї нечисті. «Повірте мені — я кадровий офіцер, я Афганістан пройшов, був у наших миротворчих військах, я знаюся на військових справах…», але нам заборонено наступати. Керівництво держави побоюється, що, громлячи інтервентів, ми спровокуємо введення в Україну армади російських військ — і тоді розпочнеться повноформатна війна. Тому ми тільки відстрілюємося від сепаратистів, котрі звіріють од своєї безкарності. Вони шантажують наших на блокпостах, знущаються з полонених і захоплених волонтерів, катують їх, тероризують заляканих мирних жителів. Оголошують «республіки» зі своїми «прем’єрами» й «міністрами», а банальних бандюків канонізують у благородних «повстанців», що воюють проти «Київської фашистської хунти».
Воднораз мій гість розповідає про бездарність командування тих, хто відповідає за АТО, про боязливих чи не всіх генералів — окрім покійного Кульчицького та Хомчака, — яких ніхто ніколи не бачив на передовій, і їх ніщо не може зрушити з нагрітих місць у далеких од бойових дій штабах. Одне слово, чимало гіркого й прикрого про війну розповів мій гість, застерігши: тільки не вважайте, що я панікер чи той, хто хоче підірвати авторитет командування. Я — той, хто хотів би, щоб наше командування було справді на висоті. Щоб генералітет був гідний тих молодих ідеалістів, які за першим закликом — а дехто й без цього заклику — пішли захищати Україну.
Якось несподівано розмова наша звернула на особисті теми, й мій гість сказав: «Коли почалися події на Південному Сході і я пішов добровольцем на війну, одержав есемеску від старшого сина: «Ты где?». Я відповів: «На війні, захищаю Вітчизну». Він запитав: «И много ты наших убил?!». Виявилося, що колишня дружина офіцера — росіянка. Вони розлучені. Жінка з двома синами виїхала до Росії. Обидва хлопці — військові. Старший рветься на Донбас, щоб убивати «укропів». Коли чоловік розповідав це, його обличчя перекреслила гримаса болю. «Він тепер також десь на Донбасі. Мабуть, зохотився добровольцем». Чоловік замовк, певно, ковтаючи важкий клубок у грудях і ховаючи від мене вологі очі. А далі сказав: «Мій менший син — також військовий — зателефонував мені з Підмосков’я (був там у матері), і те, що він мені повідомив, мене вразило: за його словами, він не почуває себе росіянином; він відчуває себе українцем». Хлопець подав рапорт і звільнився з армії. Приїхав в Україну й пішов на війну проти російських агресорів. Один син — потойбіч фронту, другий із батьком — по цей бік. Війна пройшла не просто крізь їхні життя — вона пройшла крізь їхні душі. Невже людина може зважитися на життя єдинокровного?
Війна — це вир, землетрус, калейдоскоп. Це тисячі й тисячі людей у несподіваних для себе координатах. Це незбагненно парадоксальні повороти доль. Це імена, котрих ти за нормальності ситуації ніколи не почув би, а тут вони раптово оприсутнилися поряд із тобою і, здається, навіть увійшли в твоє життя.
Це чеченське подружжя в українському контексті — ще одне яскраве людське відкриття. Вслухаючись у таку життєву історію, бентежишся: як мало ти знаєш про світ людей.
Аміна Окуєва була в медичному наметі Євромайдану, бачили її і в лаві Афганської сотні (ветеранів-афганців) узимку під час боїв на вулиці Грушевського. Нині вона — в зоні АТО, де після тривалої розлуки зустрілася зі своїм чоловіком Адамом Осмаєвим.
Кілька років тому в пресі широко йшлося про чеченця Осмаєва, якого російські владці звинувачували в намірі вбити Володимира Путіна. Чеченцеві пощастило виїхати з Росії до Одеси. Росія вимагала видати його. Запопадливі українські слуги Феміди за вказівкою Януковичевої «команди» вирішили вислужитися перед «первопрестольной» і самі організували судилище. Немає жодного сумніву, що Осмаєву наші люди в суддівських мантіях щедро б відміряли строк ув’язнення — в Москві були б задоволені.
Доки імітувалося слідство, доки поважні мужі в мантіях змагалися в мистецтві юридичної елоквенції і справа Адама Осмаєва набирала загрозливо епічного характеру, вибухнула Революція Гідності. Тепер демосфени української Феміди не знали, що і як удіяти. На той час підсудний відбув у слідчому ізоляторі два роки, дев’ять місяців і чотирнадцять днів. Приморський суд Одеси зарахував йому цей строк як покару в недоведеному злочині й випустив на волю прямо з зали суду. Реакція присутніх у ній — голосне «Слава Україні!».
Журналістка Наталія Теребенець запитує Аміну Окуєву з батальйону Нацгвардії «Київ-2» про її воєнну епопею. Аміна навіть не могла бути на суді того дня, коли чоловіка відпустили на волю. Дружина Осмаєва була при виконанні обов’язків на передовій. Чоловік одразу ж рушив до неї. Тепер вони разом. Чеченське подружжя воює за незалежність України.
Кореспондентка запитує Окуєву про її стосунки зі зброєю. Аміна розповідає, що завжди мала великий пієтет до зброї. Ніколи не втрачала нагоди постріляти з пневматичної рушниці, а пізніше подружилась і з серйозними видами зброї. І хоч вона передовсім лікар, добре володіє й автоматом, і кулеметом, і гранатометом. Одне слово, може застосовувати будь-який «інструмент» роботи на передовій.
Окуєва вірить в українську перемогу. Будує плани на майбутнє. Бачить себе піс- ля війни в Україні саме військовим лікарем. А ще вірить: настане той день, коли зможе з чоловіком поїхати в Чечню, котра нарешті вивільниться від московської тиранії.
Волонтери знайомлять мене з дівчиною. Народжена в Луганську. Вчилася в російській школі, зросла не просто в російськомовній родині, а в родині, яка поклонялася радянським цінностям. Там культивувалася зневага до всього українського, починаючи від мови, символіки, звичаїв, видатних людей і закінчуючи Україною як державою. За словами Анжели, вона вела вегетативне існування, її героями були Алла Пугачова, Філіп Кіркоров, Ніколай Басков та інші дійові особи російського шоу-бізнесу. Хоч у її паспорті було записано, що вона українка, вона ніде й ніколи не почувала себе українкою. Навіть не задумувалася про причину того. Восени минулого року вона, випускниця медучилища, познайомилася з молодим галичанином. Дотоді не могла повірити, що серед «западенців» бувають інтелігентні люди. Так її вчили батьки і знайомі й вона в тому була свято переконана, вважаючи, що належить до вищої раси, а «западенцы» — до нижчої, малоцивілізованої. Сьогодні Анжела називає себе жертвою того донецького шовінізму, котрий прищеплювали їй, як і всім іншим юним душам, учителі, батьки й місцеві ЗМІ. І все це було з голосу політиків на кшталт Миколи Азарова, Олександра Єфремова, Михайла Чечетова, Миколи Левченка та інших трубадурів «Донецккормитвсюстрану». Сьогодні людину творить інформація. Сучасна людина — інформаційний продукт.
Анжела була здивована хлопцем. Далі — захоплена. Вродливий, розумний, інтелігентний. А головне — нічим не подібний до тих, які оточували її в Луганську. Лікарська донька відкрила в Ігореві свій ідеал чоловіка. Тільки два моменти були для неї несподіваними і попервах несприйнятними. Він з м’якою іронією, а подеколи і з сарказмом говорив про всякі Восьме березня, День захисника Вітчизни й усі радянські (тепер — російські) цінності. А ще він говорив українською і ніколи не переходив на російську. Як розповідає дівчина, перша її реакція була — відійти від хлопця якнайдалі, ніколи до нього не наближатись і не давати йому наблизитися до себе. Але неусвідомлена цікавість і якась нездоланна сила притягувала її до нього. Очевидно, так починається кохання. Анжела пішла з ним на Майдан. Там вона почала дивитися на все його очима. Стала російськомовною українською націоналісткою. Анжела, здається, ще гостріша за юних українських радикалів у висловах про Росію і персонально про Путіна. Сьогодні Росія для неї — нацистська держава. А вчорашні «западенцы», «бендеровцы» — справжні патріоти України. Ті, на кому тримався Майдан. І ті, хто без вагань добровільно пішли захищати Україну від російських інтервентів.
Ігор пішов добровольцем на Донбас. Анжела рушила з ним. Обоє не раз побували під вогнем. Анжела порятувала не одного пораненого. Каже, що сьогодні вона — зовсім інша людина. Характеризує себе колишню з великою іронією. І сумно додає: а скільки таких, законсервованих в українофобії, залишається й нині! Їх, мабуть, нічим не переконаєш. До них Анжела зараховує своїх батьків, з якими вже півроку не підтримує жодних стосунків. Не може чути всього того, що говорять вони на її та Ігореву адресу. І взагалі — про Україну й українців. «Ми тепер — як зовсім чужі, ворожі одне одному», — сумно мовить Анжела.
Одна з тисячі історій такого характеру. Революційний землетрус по-різному подіяв на людські душі й уми. Одні несподівано для себе, а також і для ближніх та дальніх переродилися до невпізнання. Власне, мовби заново народилися. Я мав розмови з багатьма такими людьми. Характерна особливість: чимало їх прийшло в «Правий сектор». Радикальна націоналістична організація поповнюється не тільки за рахунок галичан, з дитинства чи з юності вихованих родинами або оточенням у патріотичному дусі. Багато нових прихідців у «Правий сектор» і з Центральної України, й зі Сходу та з Півдня. (Досить згадати, що і його лідер Дмитро Ярош представляє Дніпропетровщину). Ще на Майдані став помітний феномен: російськомовні українські націоналісти. Це справді знак нашого часу — «посполите рушення» зросійщених українців до себе, до своєї національної суті. То справді складний і не одного дня процес. Повставши в ім’я свободи, вони зробили (здебільшого самі того не усвідомлюючи) перший крок до українства. Далі буде ота зовні непомітна внутрішня робота, котра триватиме в людських душах і на війні, і в тилу, і в години тривоги, суму, надій, нечастих радощів. Головне — що був той вирішальний динамічний її початок. Багато з цих людей могли б повторити слова поета: «Іще себе я не зустрів, та вже іду собі назустріч…».
Ось такі промовисті біо- графії, котрі виразно віддзеркалюють, що відбувається з нашими людьми, розкиданими в різних куточках землі. З жадібністю колекціонера призбируєш ці біографії і нотуєш подробиці з них — усе це і є вже сьогодні історією. З таких мікроскопічних штрихів і твориться її велична фреска.
(Далі буде).
(Продовження. Початок в №№30— 32, 35, 36, 38, 42).