МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

Продовження. Початок в №№30— 32, 35, 36).
...Є такі непрості випробу­вання — владою і грошима. Дехто з прозелітів, потрапив­ши у владу, відразу ж стає сам до себе подібний. Він і починає дивитися поверх голів, і мариться йому, що він уже найрозумніший, бо, як мовиться, нарешті всі розуми поїв. А ще — і це вже вель­ми прикрий діагноз — декому видається, що він, вознісши на висоту парламентського крісла, опинився по той бік добра і зла, і він без будь-яких докорів сумління діє так, як йому особисто вигідно. А хто скаже, що особисто невигідно одержати хлібну по­саду чи добру винагороду в конверті?! От і конвертує парламентарій свою ще вчо­ра нічим не примітну особу в грошові знаки. Дуже нестійка це річ — людська приро­да. А особливо ж — перед лицем випробувань споку­сою. Гроші, як відомо, — та зла енергія, котра теж рухає світом і людським мурашни­ком у ньому. Але є в цьому світі пасіонарні ідеалісти й романтики, яких не купи­ти й не задобрити. Їх дуже мало, але вони мають ту магнетичну силу, котра вре- шті приводить у рух маси, зближує і віддаляє пла­нети. Такий незбагненний метафізичний закон політичного буття. Про це також тре­ба пам’ятати невиправним песимістам, які вважають, що всі зміни — тільки до гіршого. Україна — на переломі. На перехресті. Нині для неї і для нас вирішується якщо не все, то — найголовніше.
Вибори під акомпанемент гармат, коли гинуть українські люди — це ситуація більш аніж виняткова для України. Десь у світі колись це теж було. Але під сонно-мирним упродовж двадцяти трьох літ українським небом — то як страшне тектонічне зрушен­ня в усьому нашому соціумі, як сигнал, що ми вже не мо­жемо — і не зможемо — жити так, як жили досі.
* * *
Зловісна клоунада, яку сепаратисти й російські державні достойники поймено­вують виборами, відбулася в так званих Донецькій та Луганській народних республіках. Коментувати все це належиться хіба що психіатрам, бо ж нормальним людям серйозно те комен­тувати просто не випадає. Всіма можливими способа­ми й прогнозами і шантажем та терором, збиваючись на риторику популізму, сепара­тисти затягли трохи людей на виборчі дільниці. Жодних нормативних моментів у цих псевдовиборах не передба­чалося: хто завгодно може голосувати скільки завгодно разів. Після завершення цьо­го спектаклю його постанов­ники намалювали поважні цифри, котрими розрахову­ють потрясти світ. Кремль у захваті — Кремль усе визнає і дуже серйозно вирікає, що весь світ, як і Росія, повинен визнати клоунаду під дулами автоматів цивілізованими ви­борами.
Очевидно, в Путіновій голові вималювався план створення ще однієї маріонеткової квазідержави на взір горезвісних Абхазії чи Придністров’я. Приєднувати Донеччину й Луганщину до Росії, як це мариться тамтешнім русотяпам, у ньо­го й у гадці не було. У його планах — знищити всю інфраструктуру краю, пере­творити його на пустку. І в цьому він уже досяг успіхів. Вигляд деяких міст сьогодні нагадує марсіанські пейзажі. Путін розраховує перманентно здійснювати на Україну тиск завдяки цьому мон­стру нестабільності на її Південному Сході. Демонструвати неповноцінність Української держави, котра, бачте, навіть неспроможна контро­лювати свою територію.
Як відомо, світ такий, які в людини очі. Одні бачать у тому, що відбувається, кри­ваву українську драму ХХІ століття. Розплату України за всі гріхи попередніх поколінь, які вірили в міфи про бра­терську любов росіян до людності нашої землі. Другі відчувають себе учасниками своєрідного сюжету розлу­чення з нахабним партнером, який потоптав усі взяті на себе юридичні зобов’язання. Треті вважають, що Україна вступила у свою Вели­ку Вітчизняну війну. Може, найголовнішу війну у своїй національній історії.
А вибори й псевдовибори — то лише маленькі епізоди цієї війни.
Але ті епізоди дуже характерні. І перший із них важли­вий як для нашого сьогодні, так і для завтра.
«Обама наказав — Коломойський збив…». Росія — як інформаційний продукт
Свого часу російський письменник Леонід Андрєєв, розповідаючи, як робиться газета, з іронією обмовив­ся про фігурантів того тех- нологічного сюжету «гиен пера» і «шакалов ротацион- ных машин». У такий немудрий спосіб творилася гро­мадська думка. Читачам давалася інформація, з якої формувалися їхні переконан­ня.
Часи змінилися. В інформаційному суспільстві ЗМІ стали колосальною індустрією. Вони навіть не згаду­ють ту анахронічну роль, котру їм колись доводилося виконувати, — повідомляти, що, де, коли і (бажано) чому сталося та просто розва­жати публіку, оповідаючи їй або кримінальні історії, або романтичні небилиці. Хоча в усі часи інформація цінувалася досить високо, а володіння інформацією було неоціненною форою перед суперником, однак інформаційне суспільство й інформаційні війни не спрог­нозували ні фантасти, ні фу­турологи.
Тоталітарні режими ви­явилися тими вправними наїзниками, які надійно за­гнуздали й осідлали інформаційні потоки. Ще не було супутникового телебачен­ня, ще не проектувався Інтернет із грандіозною світовою павутиною, а Ленін, Гітлер, Геббельс, Сталін уже цілковито узурпували тодішні примітивні, як на сьогодні, за­соби інформації й, нарекру­тувавши для цього спеціальні зондер-команди, стали успішно кувати необхідний їм псевдо-інформпродукт, котрий видавали масам як аб­солютно чесну інформацію. Як зясувалося, народні маси невиліковно довірливі. Їх ду­рили-дурили й знову дурять-дурять, а вони вірили і знову й знову вірять-вірять.
І, як мовиться, немає на те ради.
Агітпропи всіх мастей до віртуозності удосконалювали мистецтво маніпуляції. Ви­явилося, що маси думають не так, як думають, а як їм наказують думати. І, до речі, здебільшого навіть самі про те не підозрюють.
З’ясувалося, що навіть такий розумний народ як німецький, що дав світові Бетховена, Баха, Гете, Шіллера, Гегеля, Шеллінга вия­вився вразливим перед про­пагандою вождів Третього Рейху й дався інфікувати себе фашистською чумою. З’ясувалося, що країна ГУЛАГів, репресій, голодоморів, пойменована СРСР, легко позиціонувала себе не тільки для своїх громадян, а й для багатьох у світі, як мате­рик правди, справедливості і свободи. (Тут можна наво­дити довгий список усіх тих лівих західних інтелектуалів, які — хто доброхіть, а хто за гроші — виступав апологета­ми СРСР у світі: Луї Арагон, Анрі Барбюс, Ромен Роллан, Герберт Велс, Бернард Шоу, Леон Фейхтвангер, Пабло Не­руда, Пабло Пікассо, Ренато Гуттузо, Жоржі Амаду, Давид Сікейрос, Ороско, Рів’єра...).
Росія — як офіційна правонаступниця СРСР — органічно успадкувала всі його «родові плями». Особливо ж — путінська Росія. Бо якщо в Єльцинській ще виразно було чути голос лібералів, із якими вели запе­клу війну російські нацисти й імперіалісти, то після не­довгого розгулу специфічної російської демократії Росія звично й готовно повернула­ся в береги тоталітаризму з усіма його компонентами. До речі, все те вельми старанно взявся мавпувати в Україні Янукович із його окупаційною донецькою командою. «Під ним» повністю були не тільки державні ЗМІ, а й усі ті, що належать олігархам. ЗМІ, за незначним винятком, на­магалися дебілізувати на­селення країни. Тупа влада силкувалася опустити до свого рівня й інтелігенцію. Дехто з інтелігентів, продав­шися владі, успішно грав ту­пих, дехто цинічно відверто зізнався: мовляв, «гроші не пахнуть» і грошей — треба, а дехто, розгублений і наївний, нічого не розумів. Усе це було, усе це ми перейшли. Усе це — вже історія.
Якщо бодай кілька разів подивишся російські теле­канали, то мимоволі ло­виш себе на розгубленості й сумнівах: чи це таки насправді існує, чи це страхо­виддя не намарилось тобі. Маячня Геббельсового вну­ка Кисельова, «одкровення» самого Путіна, фанаберії ще одного кремлівського кар­лика Медведєва — все це суцільний сюрреалізм, Каф­ка, театр абсурду. Але, на жаль, усе це — реальність. Як і реальність те, що рей­тинг Володимира Путіна, як мовиться, аж зашкалює — понад 80%. Це ж тре­ба довести країну до тако­го психозу. Фройд і Фромм мали б вдячний матеріал для десятків томів. Бо ж на здорову голову схвалюва­ти Путінову інтервенцію в Україну навряд чи можли­во. Путінів рейтинг — це діагноз Росії. Це її хвороба, котра називається нацизмом. Синоніми його — фашизм, агресивний імперіалізм. Усіх цих завоювань Путін домігся передовсім завдяки своїй специфічній інформаційній політиці.
Хоч і яка, мовлячи поросійськи, «топорная» його пропаганда, але постійне повторювання одних і тих самих речей, постійне вдов­бування в голови одного й того ж дає в підсумку саме той результат, який і потрібен Путіновому режиму. «Обол­ваненное» суспільство реагує саме так, як від нього й вимагається. У Києві вла­ду захопила бандерівська хунта, — безапеляційно вирікає путінське телебачен­ня, і понад три чверті Росії захлинається від ненависті та гніву з приводу «хунти». В Україні забороняють російську мову — й Росія во­гнем дише на Україну, бо ж там, бачте, замахнулися на таку святість. Україна (якщо вірити російському теле­баченню, а не вірять йому тільки одиниці!) почала переслідувати і зживати зі світу росіян — Україну треба про­вчити! Хто проти? Майже всі — за. Чи треба в України за­брати Крим? Треба! Треба! Чи треба в Україну ввести російські війська? Треба! Тре­ба!..
Як пише Валерій Грузин, Володимир Путін, із «уже да­лекого 13 листопада 2003 року узявся навчати належ­ного ставлення до своєї персони, закликавши тих, хто зібрався в Кремлі на засідання Держдуми і Ради безпеки: «Сюди дивитися й слухати! — показав він на свій рот. — А кому нецікаво — ті можуть піти».
І ось він, забираючи хліб у патріарха Кірілла, навчає з усіх державних амвонів, що Росія — «богоизбранная»земля, а отже, росіяни — «богоизбран­ный» народ. Чи подобається це Росії і росіянам? Запи­тання абсолютно риторичне. Росія справді шаленіє від свого пупоцентризму. Навіть останній алкан почувається «богоизбранным»...
...До культивованого в росіянах упродовж століть національного чванства й хронічної ксенофобії дода­лися плоди путінської про­паганди. Сучасний росіянин, за незначним винятком, — це продукт російських ЗМІ. З цим інформаційним про­дуктом можна робити що завгодно. Чимало українців мають родичів — ясна річ, також українців — у Росії. І ці жителі Росії обурено запиту­ють тутешніх родичів: що там у вас відбувається? Криваві залізяки з бандерівців за­хопили владу й терзають нашу рідну Україну! Звідси їм відповідають: ви що, побожеволіли? Звідки у вас оця маячня?! Ті відповідають: ми все знаємо — наше (для них воно — «наше»!) телебачення все показує. Ще один із тисячі промовистих прикладів, котрі ілюструють, що можна зроби­ти з людиною, інформаційно інфікуючи її. Оця психічна інфекція, нагромаджуючись у головах, і спричиняє політичний дебілізм. Усе це легко досягається завдяки тому, що майже в кожній людині з колишнього СРСР живе неви­правний «совок», завжди го­товий зреагувати на месиджі совдепівського агітпропу. Потібна дуже велика, систем­на роз’яснювальна робота, потрібні вичерпні аргументи для того, щоб цього індивіда переконати в іншому, зміцнити його в переконаності, що все насправді інакше, зовсім не так, ніж глаголить путінська пропаганда. Але нині для цього немає ні часу, ні мож­ливостей. Здається, що українство Росії, що могло бути нашим потужним політичним лобі, цим лобі не стало. Його голосу ми сьогодні не чуємо. Поодинокі свідомі індивіди гу­бляться в сірій масі домежно зазомбованих людей, злово­роже налаштованих до своєї Батьківщини...
(Далі буде).