Жінки у житті Тараса Шевченка, видатного українського поета і талановитого художника — чи не найбільш інтригуюча тема, яка цікавить не лише науковців, а, насамперед, простих людей. І цей інтерес можна зрозуміти, оскільки за часів радянської влади не дуже було прийнятним висвітлювати особисте життя видатних людей. І це стосувалося не лише Великого Кобзаря.
Здавалося б із досліджень науковців 1990-х років про жіноцтво в оточенні поета вже все давно відомо, вивчено і надруковано, починаючи від Тарасового дитячого неусвідомленого захоплення-дружби керелівською дівчинкою з кріпацької сім’ї Оксаною Коваленко, потім вільною полькою швачкою Ядвігою Гусиковською, сиротою німкенею Машою (Амалією Клоберг), племінницею чернігівського дідича і «любою кумасею» Надією Тарновською, дружиною поміщика Платона Закревського «Ганною вродливою» (так називав її поет), донькою князя Миколи Репніна письменницею Варварою Репніною (була йому добрим другом і духовною сестрою), донькою священика Феодосією Кошиць (чи не єдине взаємне кохання), татаркою Забаржадою, дружиною коменданта Новопетровського укріплення Агатою Усковою (нерозділене кохання), молодою актрисою з Нижнього-Новгорода Катериною Піуновою (нерозділене кохання), прохорівською чарівницею, дружиною видатного вченого Михайла Максимовича Марією Василівною, гувернанткою в сім’ї Варфоломія Шевченка Наталкою Шуляченко, кріпачкою корсунського князя Лопухіна Харитиною Довгополенко до фатальної зустрічі зі служницею родини поміщиків Макарових Ликерою Полусмак (1840—1917 рр.). Ликера — українка, уродженка села Липовий Ріг Ніженського повіту Чернігівської губернії. Шевченко запропонував їй одружитися. Вона погодилася. Були серйозні приготування до весілля, утім, воно не відбулося.
Після цього Шевченко від усіх своїх приятелів душевно затаївся і навіть дозволяв собі, як згадує М. Микешин, негативні висловлювання про жіноцтво. Він вже не посвячував більше нікого у свої сердечні справи і переживання.
Після смерті Тараса Шевченка багато років усі вважали, що саме Ликера Полусмак була його останньою любов’ю й нареченою. Утім, це не так. Радянський дослідник ленінградського архіву М. Моренець віднайшов багато цінних матеріалів про Шевченка, зокрема і про останню любов поета, встановив її ім’я і клопотання про дозвіл на шлюб. Це була не Ликера Полусмак. Відома радянська шевченкознавець М. Шагінян підтверджує це ще за свого життя.
І от у 2014 році, коли ми святкуємо 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, сталося неймовірне — ця тема «виринає» із забуття. Олег Вареник, ретельний петербурзький дослідник, до речі, наш земляк — уродженець Черкащини, доля якого закинула ще у радянські часи у Північну Пальміру, нарешті ставить останню крапку у Шевченкових пошуках своєї світлої натхненної половинки, яка розірве коло його самотності. О. Вареник називає ім’я дівчини, з якою Шевченко був заручений за десять днів до своєї смерті, і про яку ніхто з його оточення не знав.
Олег Павлович з 1990 року захопився вивченням історії Стрєльни, що в 19 км від Санкт-Петербурга. У 1996 році заснував на громадських засадах музей «Морська Стрєльна». Написав і видав 40 брошур та опублікував близько 200 статей у періодичній пресі про Стрєльну та її видатних мешканців. Одна з перших публікацій — про Тараса Шевченка. Відомо, що в цьому дачному селищі Петергофського повіту поет часто бував улітку 1860 року у своїх земляків — Олександри Куліш (письменниці Ганни Барвінок), її сестри Надії Забіли (у дівоцтві Білозерска), яка жила там із дочкою Надією (майбутнью письменницею Наталкою Полтавкою) і невінчаним чоловіком Матвієм Симоновим (М. Номисом). До сестер на дачу часто приїздив один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський з дружиною Надією (в дівоцтві Ген) та інші. І саме в Стрєльні Шевченко захопився Ликерою Полусмак.
Із нового дослідження Олега Вареника дізнаємося, що одного дня наприкінці 1860 року у Петербурзі Шевченко зустрів свого старого знайомого, колишнього дворецького садиби «Холухович», а тепер міщанина Івана Севастіановича Шарікова. Останній привіз у столицю, аби видати заміж, одну зі своїх дочок — юну Анну. Шаріков розповів Шевченку, що відпускну від поміщика він отримав за те, що виростив названу дочку Анну, яка була «дитиною любові» дідича Ренні та заміжньої жінки, котра жила у свого коханого, переховуючись від чоловіка. Мати Анни померла ще при її народженні.
Шевченка, як поета вищої чутливості, ця історія не могла не схвилювати. Та й Анна йому сподобалася. Вирішили придивитися одне до одного ближче. Як переконливо стверджує Олег Вареник, посилаючись на архівні документи, таємні заручини Тараса Шевченка і Анни Шарікової відбулися 15 лютого 1861 року. Цього ж дня поет закінчив свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого…», де він кілька разів звертається до Анни: «моя сусідонька убога», «дружино святая!», закінчуючи словами про мрію, що збулася:
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Через десять днів, 26 лютого (10 березня за н.ст.), Шевченко раптово помер, забравши у могилу свою останню таємницю.
Анна Іванівна після смерті свого нареченого, повернулася в Лугу, повітове місто Санкт-Петербурзької губернії. Під час війни 1877—1878 років служила сестрою-жалібницею. Довго берегла посаг нареченого. У 1867 році невідомі загалу рукописи поета віддала на розгляд лужському міщанину Орлову, котрий їх не повернув, повідомивши, що вони згоріли разом із будинком.
У 1896 році Анна Іванівна домагалася у влади, як єдина спадкоємиця, повернення викраденого у неї архіву Шевченка, оскільки була спроба його опублікувати сторонніми особами. Під час слідства виявилося, що ця справа більш політична, ніж приватна, адже стосувалася опального поета та ще і його заміток про імператорський «Маніфест про Скасування кріпосного права», а також про «Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності» 1861 року, тому вирішили усе тихо прикрити. Анну Шарікову відправили у Свято-Духів Новгородський монастир, де вона дожила до Жовтневого перевороту і померла близько 1920 року.
Анна Іванівна Шарікова зберегла Шевченкові вірність, так і не вийшла заміж, залишилася «девицей». Тому вона дійсно єдина, хто має моральне право називатися нареченою Тараса Шевченка. Але нічого цього б ми не дізналися, аби не наполегливі пошуки і не велика українська душа відомого стрєльненського дослідника Олега Павловича Вареника.
Світлана БРИЖИЦЬКА. м. Канів.