Перший день Нового 2018 року увінчався ювілеєм у непересічної особистості Шполянщини — громадського діяча, інтелектуала і майстра-митця Станіслава Миколайовича Мазурика. 1 січня йому виповнилося 80 років. Цього дня його щиро і тепло привітали друзі-однодумці, що розділяють між собою ідею національного відродження в Україні. Саме їй багато років життя Станіслава Миколайовича і було присвячене. І з висоти прожитих літ він оптимістично оцінює ситуацію, у кожному його слові і ділі присутня віра і надія на омріяну справжню українську Україну.
Народився Станіслав Мазурик 1 січня 1938 року у селі Верхнячка Христинівського району. Батько-педагог працював директором сільської школи. Продовжити його справу вирішив і Стас — закінчив природничий факультет Уманського педагогічного інституту ім. Павла Тичини. Свій трудовий шлях розпочав у сільській школі в селі Бабчинці, що на Вінниччині. Потім переїжджає до рідної Христинівщини, де отримав посаду завуча Синицької 8-річної школи, згодом — директора Осітнянської десятирічки. У 1967-1968 роках навчався в аспірантурі Одеського педінституту ім. К.Д. Ушинського (факультет «Теорія педагогіки»), працював над науковою дисертацією «Виховання у підлітків почуття обов’язку». Слід зазначити, що в той час тривали гоніння на Василя Сухомлинського за його гуманістичне спрямування педагогічної практики на противагу авторитарній педагогіці. Маючи тверді переконання та результати власних наукових досліджень, пан Станіслав відкрито захищав Сухомлинського на сторінках популярних освітянських журналів. Написав особистого листа відомому педагогу у село Павлики і отримав теплу вдячну відповідь. Так зав’язалося листування між двома запеклими сповідувачами спільної ідеї. На запрошення Василя Олександровича якось поїхав до нього на кілька літніх днів у гості. Проживав Сухомлинський при школі з дружиною-вчителькою та донькою, оскільки не мав власного житла.
— Василь Сухомлинський був надзвичайно порядною, чуйною людиною, — згадує Станіслав Миколайович. — Він підтримував Сергія Єфремова, Олеся Гончара, коли його цькували за романи «Тронка» і «Собор».
Прийнявши сторону опальних інтелектуалів країни, пан Мазурик усвідомлював, що написана дисертація з позитивним відгуком Василя Сухомлинського залишиться не захищеною. А невдовзі смерть видатного однодумця стане справжньою особистою трагедією для молодого науковця.
Після аспірантури пан Станіслав викладав педагогіку в Уманському педінституті, а в 1975-1978 роках завідував Корсунь-Шевченківським райвно, викладав педагогіку і психологію у Корсунь-Шевченківському педагогічному училищі. У цьому місті доля знову звела з видатним педагогом — директором школи Олександром Захаренком, з яким разом розвивали педагогічну теорію. У співавторстві з ним були видані відомі на всю Україну видання — «Виховання громадянина» та «Школа над Россю», схвалена Міністерством освіти для запровадження педагогічного досвіду у школах.
Потім знову життєва дорога повернула спочатку до Умані, де Станіслав Миколайович працює заввідділом газети «Уманська зоря», а потім — до Шполи, на посаду заступника редактора газети «Шполянські вісті» при редактору Миколі Олійнику (1982-1988 рр.). Із настанням переміни політичних вітрів у тодішньому СРСР, що наближало велику імперію до розвалу, набував обертів Народний Рух України, до рядів якого вступив Станіслав Мазурик, плекаючи надію на здобуття Україною незалежності. За таку позицію зазнав гонінь, був змушений піти з улюбленої роботи, пережити всілякі соціальні негаразди й приниження, організовані партійною клікою. Але не пав духом, навчився жити на поруках у віри. Оптимізм ніколи не полишав його. Щодень у гоніннях гартував його характер і силу волі, тримався і не втрачав надії. І як не йому було стати редактором рухівського періодичного самвидаву «Поклик долі», який виходив на Шполянщині наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Потім редагував у 2006-му «Голос народу», а з 2012-го — «Центр України». Ясна річ, що матеріали цих видань повністю пронизані проукраїнською тематикою.
Основою основ української національної ідеї вважає здоровий спосіб життя. На власному досвіді демонструє, як боротися із недугами, гартуватися, застосовувати найрізноманітніші методики із народної медицини, бути повноцінною, здоровою і мислячою людиною. Це є запорукою сильної нації.
У такому літньому віці пан Станіслав дивує ще й іншими своїми талантами — гончарним мистецтвом та ложкарством, який передає нині школярам — вихованцям станції юних техніків.
До того ж є активним громадським діячем, відвідує всі державні заходи, працював у Громадській раді при Шполянській райдержадміністрації (2014-2016 рр.). Нині займається відродженням газети при відділі культури і туризму, аби місцеві поети і письменники мали публічний майданчик для оприлюднення своєї творчості.
Нелегким є його життя — ніколи не вживався компартійною системою, бо мав на все власну думку. Але тягаря прожитих років не відчуває, сповнений молодечим запалом, завзяттям, наснагою, дивовижною внутрішньою силою, навіть продукуванням сучасних ідей, які часто, підтримані громадськістю, реалізуються сповна.
У розмовах із Станіславом Мазуриком відчуваються мудрі крихти цілісного кодексу усвідомленого довголіття, унікальний і повчальний життєпис мудрої людини — трудівника з уважним серцем і твердою волею. Усе життя йшов уперед, не боявся протистояти байдужій течії. Спокійний, доброзичливий, не метушливий, завжди готовий прийти на допомогу, не рахуючись із часом. І цінними є його поради, мудрі настанови, навіть пророцтва, які, за словами його друзів, часто збуваються.
З роси і води, дорогий друже, Ви — наш лідер і взірець. Нехай дарує Вам Всевишній многії і благії літа!
З повагою, друзі: Надія КОРОЛЬОВА, Сергій БОНДАР, Олексій ПІРОГОВ, Наталія СТОРЧАК, Юрій КОЛІСНИК, Сергій ТКАЧЕНКО, Тетяна БРАГАНЕЦЬ, Дмитро ВОВК, Лілія УСИК, Віктор СЛЮСАР, Олексій ЛЮБАР, Степан МОСКАЛИК, Тетяна ІЛЬЧЕНКО, Олександр ДІХТЯРЕНКО