Петля часу
Напевне, багатьом знайома ситуація, коли після відзначення якоїсь пам’ятної події більшість запрошених уже розійшлися, але хоча б один із них вперто не бажає залишати хоча і втомлених, але гостинних господарів. Особливо, коли на столі ще залишається певна кількість напоїв і закуски.
Пригадую подібний випадок, який стався багато років тому. Запрошені на якесь сімейне свято родичі і ближчі сусіди вже порозходилися, у старенькій сільській хатині залишились тільки члени родини і сусід, що жив через дорогу — дядько Антін. Захмелілий після традиційних кількох чарок, сусід вже розпитував мене про мою колишню службу на кордоні. Дядько тільки цього вечора дізнався, що служив я в тих же південних краях колишнього Радянського Союзу, де за двадцять років до мене ніс прикордонну службу і він сам.
Це було в Середній Азії біля найпівденнішого в Союзі туркменського містечка Кушка. Більше того, за час служби мені довелося кілька разів побувати на заставі, де колись служив старший за мене на 20 років односелець. Кілька разів я, навіть, ночував у тій же казармі, що і мій теперішній співрозмовник. Звичайно, я добре пам’ятав не тільки назву і номер застави, а й її особливі прикмети, відмінності розташування і місцевий рельєф. А коли я згадав, що денну службу вартовий їхньої застави ніс на високій і стрімкій скелі, на вершину якої вели вирубані в камені круті сходи, а перилами служив натягнутий обабіч сходів сталевий трос, дядько Антін геть розчулився, ніби перенісшись назад у часі.
Як з’ясувалося, для нього це була не зовсім уже й гіпербола. Почуте так вразило далеко не молодого вже чоловіка, що це відразу було відзначено ще однією доброю чаркою. Після чого для дядька Антона ще виразнішою стала вся незвичайність ситуації. Схопивши мене за рукав біля ліктя, сповненим драматизму голосом він побутово-суржиковою мовою розпачливо вигукнув:
— Як, Серього, як ми могли не зустрітися з тобою тоді, під Кушкою?! Ми — земляки, односельці і сусіди, ти служив через дві застави від мене і бував по дорозі в Кушку на моїй заставі, а зустрітися ми не змогли! Чого ж так обідно вийшло, га, Серього?!
Я, аж закашлявшись від несподіваного повороту в розмові, спробував було пояснити старому прикордоннику, що між його і моєю військовими службами була різниця у 20 років.
Та дядько Антін вже знаходився в зоні високої просторово-часової турбулентності і якісь нещасні 20 років були для нього такою дрібницею, в порівнянні із змарнованою можливістю зустрічі двох сусідів-односельців на далеких азійських просторах.
Не маючи, скоріш за все, жодного уявлення про відому теорію відносності славнозвісного Ейнштейна, колишній колгоспний фуражир несподівано виявився в колі щирих прибічників теорії, яка допускає можливість переміщення матеріальних об’єктів не тільки в просторі, а й у часі. Тому всі мої спроби повернути сусіда до реальності не дали позитивного результату.
Не без зусиль провівши нововіднайденого «однополчанина» до його будинку, я, заспокійливо йому підіграючи, бідкався про так недбало проґавлену зустріч.
Був пізній зимовий вечір, я повертався назад, коли з-за хмари на темному небі визирнув ненадовго місяць, крізь дрібну віхолу освітивши безлистий, але густий у темряві кущ бузку. І дивним чином змалював на ньому химерне зображення, ніби хтось глузливо показує мені язика. Як на всім відомій фотографії Альберта Ейнштейна, автора згаданої теорії відносності.
Сергій СЕМЧАК, м. Шпола