Дивних багато на світі див, найдивніше з них — Людина...
(Софокл, давньогрецький трагік).
Кілька років поспіль мені сниться один і той же сон: я піднімаюсь східцями якоїсь великої будівлі і, досягнувши останнього поверху, розумію, що східці без поручнів. Я в розпачі, бо не знаю, як мені доведеться повертатися назад. Коли мене призначили директором, я розгадала першу частину сну, а коли над школою, як Дамоклів меч, нависло питання реорганізації, то стала зрозумілою його друга частина.
Із Соболівською школою пов’язане все моє життя. У 1983 році закінчила 8 класів, а після 9 років стаціонарного навчання спочатку у Корсунь-Шевченківському педучилищі, а потім — Черкаському педінституті, повернулася працювати в рідну школу. Починала педагогом-організатором, потім — вчителем російської мови та літератури, шкільним бібліотекарем, заступником директора, а тепер ось два роки — директором школи. Роботу свою люблю понад усе…
За два роки разом з працівниками школи та батьками зроблено немало: відремонтовано фасад школи, який знаходився в аварійному стані, почищено свердловину, відремонтовано водопостачання, проведено електромонтажні та сантехнічні роботи у шкільній їдальні, оновлено інтер’єр школи сучасними стендами, відремонтовано кабінет біології, створено народознавчу кімнату — українську світлицю.
Звичайно, без фінансової підтримки ми цього не зробили б, тому доводилось звертатися до спонсорів. Ніколи не відмовляв у допомозі директор СТОВ «Агроспілка» Ігор Романенко, допомагали СПОП «Відродження» та ФОП Олександр Крипак, деякі одноосібники та небайдужі випускники.
Коли ж у цьому році постало питання реорганізації школи, то з’ясувалось (чи то мені так здалося), що школа громаді не потрібна. Яких думок тільки не висловлювали з цього приводу! Прикро було слухати: навіщо та школа, чого в ній можуть навчити…
Хочу нагадати, що саме Соболівська школа дала путівку в життя людям, відомим далеко за межами села: кавалеру ордена Леніна П.І.Маслюку, професору Київського університету імені Т.Г.Шевченка В.П.Капелюшному, заслуженому лікарю України В.Г. Яцентюку.
Серед випускників школи — працівники прокуратури, вчителі та лікарі вищої категорії, невтомні працівники полів, які вирощують найбільше багатство — хліб, просто порядні і чуйні люди. А хіба не вчителі нашої школи зуміли прищепити високе почуття патріотизму та любові до України у тих випускників, які сьогодні захищають кордони Батьківщини на сході країни? Невже вони сьогодні там, щоб тут закривали школи?
Наша школа — це школа всього нашого села, адже тут навчалися наші батьки і діти. Можливо, вона буде потрібна і нашим онукам. Боюся навіть подумати, як мені доведеться відповідати на сповнене докору запитання: «Чому ж ви не зберегли школу для нащадків?»
Розумію всю складність ситуації, але ж були у нас уже такі часи, коли вимикали світло, коли жорстко економили вугілля, коли по півроку не виплачували заробітної плати, або отримували ми її у вигляді мішків з цукром та пшеницею, але питання закриття чи то реорганізації тоді не порушувалося.
Ми часто забуваємо про наймудрішого з учителів — український народ, бо в цій ситуації його устами «глаголить істина»: «Легко хату зруйнувати, та нелегко збудувати». Хіба ми ще не навчені гірким досвідом долі одного з найкращих дитячих садків у районі, на теперішніх руїнах якого скоро завиють вовки?
Школа передусім потрібна дітям. Мені не байдужа доля 34-х учнів. Хто зможе гарантувати безпеку їх перевезення нашими убитими дорогами? Хто надасть першу медичну допомогу, коли по дорозі до школи дитині стане зле, адже 76% учнів мають проблеми зі здоров’ям? Якщо у цьому плані все в порядку, то я буду спокійна.
Що ж до вчителів, то майже всі ми матеріально не захищені: більшості — навіть до пенсії за вислугу років далеко. Земельних паїв ми не маємо (хіба що у двох учителів, які на період розпаювання працювали в колгоспі), хоча спочатку були у нас навіть державні акти на землю. Але комусь здалося, що для вчителів це забагато, прокуратура визнала рішення загальних зборів колгоспу недійсним, і забрали у нас державні акти разом із землею. Чомусь останнім часом у нас так повелося, що за обрахунками і сухими цифрами ми забуваємо про долі людей.
Отож доведеться, мабуть, мені просто стрибнути вниз із тих східців, раз немає поручнів, бо вся справа мого життя, як виявилось, нікому й не потрібна. Я не знаю, до кого звертаюсь. Це просто думки вголос. Сподіваюсь, може хтось почує...
З болем у душі Галина КАРПЕНКО.