В неділю 22 червня 2014 року уся родина зібралася на обійсті батьківської хати: дід у вишитій сорочці та солом’яному брилі своїм онукам розповідав про бджоли коло вуликів, розфарбованих у жовто-блакитні кольори. Зяті виносили столи та лавки під виноград у холодок, дочки накривали на стіл білі скатертини, невістка з матір’ю доліплювали вареники, а син налаштовував музику.
Зеленеє жито зелене, хорошії гості у мене, Зеленеє жито, ще й овес — тут зібрався рід наш увесь... — залунало з репродуктора. Ось вся родина сіла до столу. Слово взяв старійшина роду:
«...22 червня 1941 року, в неділю, нас розбудив запах свіжоспеченого хліба, що лежав посеред засланого білою скатертиною столу. Зверху мати його накрили весільним рушничком, де на багряних кетягах калини воркувала пара голубів. У печі виглядав з баняка півень. Матуся занесла і поклала на стіл шмат сала, у макітрі варених яєць, потім швиденько принесла пучок цибулі, часнику. Вона була схожа на білу голубку: запнута у біленьку хустку, у сорочці, з синіми волошками вишитими на рукаві, яким вона весь час витирала такі ж сині заплакані очі.
Ми всі, не змовляючись, встали і пішли на другу половину хати. За нами невпинно споглядали очі Божої Матері, що тримала синочка на руках, і Георгія Переможця, який перемагає злого змія. Мати нічого не кажучи поставила на стіл глечик молока, нарізала п’ять скибок хліба. Потім розлила всім порівну у алюміневі кружки і вийшла надвір.Ми поглядали один на одного, чекали свята, а може й приїзду гостей. Але ніхто не сміявся, чути було тільки мамине тужливе всхлипуванння і татове важке зітхання. Сиділи тихо, мов пташенята, боячись розбудити тишу. О яка це була тиша… Я її ніколи не забуду.
А потім батько нас посадив у світлиці на широку лаву, кожного обняв, поцілував, став перед нами на коліна: «Прости мене, Маріє, і ви мені, дітки, простіть». Встав, перехрестивсь до ікони, підійшов до столу, на якому нічого вже не було, окрім сірого мішка. Повісив його на плечі і, не оглядаючись, вийшов у сіни. І вдарила тишу клямка від дверей. Мама, мов ластівка, вилетіла слідом за ним, і мені здалося тоді ніби святі з ікон ожили і тінями за нами побігли до воріт, де лише пилюка бігла услід від’їжджаючої полуторки. Пилюка, яка зігрівала мої босі ніжки, текла крізь маленькі пальці безтурботним дитинством — враз стала маревом, жорсткою потворою, що, розкривши пащеку, враз проковтнула і батька, і дитинство, і час. Змієм війни, який піднявшись в небо, розділив світ на «до» і «після»... Все навколо стало давлюче сірим.
А вранці у нашу хату наїхали неждані гості». Гей мати, мати, та й наїхали гості — гей, гей, гей, ох і на Вкраїну. Гей по долині, та й розрушили гнізда — гей, гей, гей, ох і солов’їні… — заспівав дід, витираючи жилавою долонею із порізаної долею щоки сльозу пам’яті.
Сергій МОШЕНСЬКИЙ.
Довідково:
Сергій Петрович МОШЕНСЬКИЙ народився 27 вересня 1963 року в місті Шпола, що на Черкащині. Закінчив СШ №1 у 1981 році. З 1984 року — інвалід армії, воїн-інтернаціоналіст. В 1988 році закінчив Уманський педагогічний інститут, працював вчителем початкових класів, з 2000 року — військовий пенсіонер. 45 років віддав художній самодіяль-ності. З 2010 року служив в українському православному храмі с. Куцівка, де й отримав дар писати. Проживає в селі Рот-мистрівка Смілянського району. Нагороджений Архієрейською грамотою за усердну працю на благо Святої православної церкви та Почесною грамотою Смілянської районної ради на честь 118-річчя з дня народження Тодося Осьмачки. В 2013 році вийшла книга «Дорога до храму».
Друкувався в «Смілянських обріях», «Сміла», «Шполяночка», «Земля», «Черкащина регіональна», «Склянка часу», «Шполянські вісті».