Тарас Шевченко — це така тема, про яку можна говорити і повторювати без кінця. Для мене Тарас Шевченко — це якась незбагненна глиба. Це був такої багатогранності митець, що й уявити важко. Хіба що Мікеланджело Буанаротті був рівним йому. Якби він не був поетом, він лишився б в історії України як її археограф і історик. Якби він не був і тим, і тим, він лишився б у нашій культурі як художник і великий графік. Його офорт «Судня рада» є взірцем високохудожньої майстерності і реалізму. Таким рідним і близьким віє з цього офорту. А всього художніх творів різного жанру в Шевченка налічує більше двох з половиною тисяч. Крім того він був майстром художньої прози і великим драматургом.
Ось що про нього писала польська письменниця Еліза: «Дивилась комедію «Назар Стодоля» і завжди буду твердити, що ця сцена до жодної під сонцем не подібна. Жодних правил, первинна форма, немов новонароджене дитя. Однак все це принадне, щире, сповнене чарівності».
І якби у нього не було всього цього, він все ж таки лишився б у культурі України як великий співак і артист. Сучасники стверджують, що такого співу, як співали вони удвох із Семеном Гулаком-Артемовським «Стоїть явір над водою», вони не чули ні до цього, ні після цього. І як гітарист Шевченко в свій час був теж неперевершеним.
Чи не найкраще сказав про нього Степан Васильченко: «Пригадуєш, що було сказано в нашій літературі про Шевченка, що довелося читати і бере сумнів: та чи сказано про Шевченка те останнє слово, яке б яскраво освітило цю гору, цю велетенську постать од верху до низу, од хмар до землі, чи зовсім розгадана ця загадка нашого народу?»
А славетний французький вчений Елізе Реюпо стверджував, що Шевченкова могила має без порівняння більше число уклінних відвідувачів, ніж могила найпопулярнішого французького поета Вольтера, не зважаючи на те, що Франція весь час стократно перевищувала гноблену Україну культурою і розвитком читальництва. Мусить бути якась глибока причина цьому прекрасному явищу нечуваної популярності в народі. Мусило бути щось в його творчості таке, чого бракувало в творчості Вольтера, Міцкевича, Пушкіна, Гете.
Свого часу Пантелеймон Куліш, людина високоосвічена і глибоко віруюча, наголошував: «Шевченко став мовби високим корогвом серед розпорошеного на тисячах миль нашого люду, і з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться».
У нас на Україні, як каже Віктор Ющенко, «найкраще пахнуть яблука, найкраще співають пташки». Нас Бог не обділив піснею, багатими надрами; дав найкращу землю. Та, на жаль, нам бракує єдності, національної свідомості, непохитної віри і братолюбства. Ось чому так гаряче просив Великий Тарас Бога: «А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».
Якби нам до нашої землі, до наших багатих надр додати непохитної віри і братолюбства, ми б були найбагатшою нацією і наймогутнішою країною в світі. Та, на жаль, нам цього бракувало і сьогодні бракує. Чи не тому так болісно наголошував Шевченко: «О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш? Коли ми діждемося Вашингтона з новим і правдивим законом? А таки діждемося колись!» Читаючи і перечитуючи «Кобзаря», я часто порівнюю цю книгу з Біблією. Взяти хоча б оце:
«На початку було Слово,
А Слово в Бога було.
І Бог було Слово.
Воно у Бога було на початку.
Усе через нього постало, і ніщо,
Що постало, не постало без Нього».
(Свята Євангелія від Івана, 1, 1, 2, З,)
І Шевченкове:
«Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос, більш нічого,
А серце рветься, ожива,
Як їх почує! Знать від Бога
І голос той, і ті Слова...».
На початку шістдесятих років минулого століття прогресивний діяч США Леон Толопко сказав про Тараса Шевченка коротко, просто і влучно: «Справді, щоб знати Україну та її народ, ви повинні знати Шевченка, пізнаючи Шевченка, ви знайомитесь з Україною, її історією, народом, його високими прагненнями і найпотаємнішими сподіваннями, його безустанною боротьбою за свою свободу і справедливість... мріючи про новий світ, цей великий співець писав: «І на оновленій землі врага не буде, супостата...». До цього можна додати його власні слова: «Моє пророцтво безсумнівне». Так буде!
Наше кіно, література, історія ще далеко недостатньо висвітлили таку сторінку, як похорон та перепоховання нашого Пророка. А це — дійство, рівного якому ніде не було і немає в світі. Якщо від Петербурга до Хутора-Михайлівського домовину Шевченка везли і місцеве населення без ентузіазму зустрічало цю процесію, то від Хутора-Михайлівського до Києва Шевченка несла на руках вся Україна, яка й винесла його на високу кручу, і поховала над Дніпром. І немає в Україні більш мальовничого місця, ніж під Каневом. Та це важко описати. Це треба самому побачити.
Після побудови пам’ятника Шевченкові в Каневі на початку березня 1939 року було проведено його друге перепоховання. Дехто з членів комісії з перепоховання не вірив, що в труні лежить тіло Шевченка, бо в народі ходили чутки, що там захована зброя для грядущої боротьби за волю. І ось знайшлися сміливці з комісії, які, незважаючи на найсуворішу заборону, відкрили труну і... затамували подих — в труні лежав нетлінний Шевченко. Ті мовчали. Бо за це їх чекала б більше ніж смерть. Нетлінного перевезли з Риму у Флоренцію і великого Італійця Мікеланджело Буанаротті.
Отож перепоховання Тараса Шевченка, як і перепоховання мощей Миколая Чудотворця, в один і той же день, 22 травня — це випадковість, збіг обставин, чи закономірність?
Пройшов час і Тарас Шевченко вплів струни свого серця у полотно часу, яке немає ні початку, ні кінця, як писав Ііусебіо Камілар. І ніякі сіоністичні голомозі Бузини не перешкодять величній ході духовного Вождя і Пророка. Не забувай же про нас, Тарасе, у своєму Трояндовому Царстві, молися за нас перед Богом, щоб ми не збивалися і не збилися з призначеного нам шляху.
Анатолій МАЛЮК. м. Шепетівка Хмельницької області.
КОРОТКО ПРО АВТОРА
Анатолій МАЛЮК народився 15 листопада 1937 року в географічному центрі України, селі Лебедині, що на Черкащині. У 1957 році закінчив Черкаський технікум механізації та електрифікації, за 10 років — факультет електрифікації Української сільськогосподарської академії. Працював спершу старшим техніком Загреблянської ГЕС, згодом — на різних посадах в о6’єднанні «Хмельницькобленерго».
Ще юнацьке захоплення поезією ніколи не полишало А.Малюка. І ось, вже у зрілому віці, як пише автор: «На мою голову посипалися слова. Поетичні рядки почали з’являтися вдома, в дорозі, на городі, в лісі та частенько ще й уночі».
«Третя ера» — це найперша із кількох рукописних збірок автора, яка побачила світ.