«Виховуючи, ми залишаємо себе в наших дітях, тож залишаймо найкраще!»
Ці слова великий педагог Василь Сухомлинський при одній із зустрічей написав у автографі шполянину Станіславу Мазурику. Вони завжди підтримували вчителя в його роботі, надихають і нині.
28 вересня 2018 року виповнюється 100 років від дня народження видатного педагога сучасності, вченого, громадського діяча Василя Олександровича Сухомлинського.
Праця та творчий спадок В. О. Сухомлинського поширені не лише в Україні, а й за її межами, у зв’язку з чим передбачається відзначення цієї дати не лише на державному рівні, а й на міжнародному. Творчість та педагогічну спадщину славетного педагога-гуманіста, педагога-практика ХХ століття важко переоцінити. Гуманістичні ідеї Сухомлинського — це ідеї майбутнього.
На цьогорічній педагогічній конференції своїми роздумами про життя видатного педагога Василя Сухомлинського поділився шполянин Станіслав Мазурик.
Цей Українець з великої літери, барельєф якого поряд з барельєфом Антона Семеновича Макаренка прикрашає і вивищує авторитет Полтавського педуніверситету, цілком заслужено є історичною видатною постаттю, як і інші творці української незалежності доби «хрущовської відлиги» .
Мені, хто в свої молоді аспірантські роки тричі зустрічався з Василем Олександровичем Сухомлинським, було дуже приємно почути, що на Шполянщині пам’ятають про цю людину.
Він, як і Антон Семенович Макаренко, якого у тридцяті роки тероризував Наркомпрос і в 1936 році були б знищили як ворога народу, та візит Михайла Шолохова до Йосипа Сталіна врятував, — зазнав жорстоких переслідувань. Його кандидатуру на членство в Академії педагогічних наук двічі провалювали. Його тероризували звинуваченнями в педагогічній пресі.
Авторитарна держава періоду застою вимагала виховувати слухняних виконавців, а не особистостей, які мислять. І на Сухомлинського обрушилася знищувальна критика. Він щойно повернувся з лікарні — осколок біля серця, якого не змогли видалити оперативно, як інші, залишився.
Коли Василь Олександрович прочитав чергову розгромну статтю, він укотре розхвилювався, кров потекла з горла, і серце таки не витримало.
Василь Сухомлинський захищав Україну, був тяжко пораненим. Його першу дружину закатували фашисти і викололи очі. Вона передчасно народила дитину, яку вбили, вдаривши головою об стіну.
Василь Олександрович підняв українську педагогічну науку на найвищий рівень світового визнання. Зрозумівши, що його переслідують і таврують, розуміючи, що сили залишають його, він звертається до вічності. Переступивши через побоювання і страхи в змаганні зі смертю, творить свої кращі гуманістичні твори, сміливі настільки, що частина їх не опублікована досі.
Сухомлинського погубив потрійний удар: голод, породжений сталінською колективізацією, підірвав назавжди здоров’я в юності; гітлерівська міна покалічила тіло і залишила в ньому смертоносні осколки в молодості; несправедлива, образлива, знищувальна критика згубно вразила серце.
Його протиставляли Макаренку і звинувачували в абстрактному гуманізмі. Працівники музею в Кременчуці розповідають, що щоразу, підійшовши до бюста Антона Семеновича, він кланявся в пояс і вітався «Здрастуй, батьку!»
У свої неповні 39 років Василь Олександрович стає членом-кореспондентом Академії педагогічних наук, увінчаний найвищими нагородами: кавалер двох орденів Леніна, багатьма медалями СРСР, у 1968 році його удостоїли звання Героя Соціалістичної праці, заслужений учитель (тоді ще не було звання «народний»).
У листі Василя Олександровича на ім’я заступника редактора «Народного образования» є такі рядки: «Так делают только провокаторы, стремящиеся вывести из строя того, кого им надо вывести. Ведь если я не выдержу и погибну, то убийцей будет он…» І не витримав. Тільки 8 місяців прожив після цього листа. Його серце зупинилося 2 вересня 1970 року.
Цілеспрямоване цькування тільки за оновлену педагогічну практику, повне забезпечення авторитарної доктрини, яка мала метою виховувати слухняних виконавців. За що цькували, за що знущалися, за що карали? За видану книгу «Серце віддаю дітям», за надруковану в журналі «Радянська школа» статтю «Як любити дітей», за те, що відмовився від покарань та заорганізованості у педагогічному процесі. За те, що сповідував у педагогіці доброту, любов, людяність. За те, що замість авторитарного підходу у вихованні запропонував інший — заснований на взаємній повазі, довір’ї та любові. За те, що вважав виховання як постійне духовне збагачення дитини, вивищення людини.
Будучи аспірантом Одеського педінституту імені Ушинського, я готував і направляв у редакції позитивні відгуки на його статті, тричі зустрічався з Василем Олександровичем у м. Києві та с. Павлиш на Кіровоградщині.
Якось попросив залишити свій автограф. Василь Олександрович написав такі слова: «Виховуючи, ми залишаємо себе в наших дітях, тож залишаймо найкраще!»
Повчальні рядки, що зобов’язували, підтримували і підтримують мене в житті на педагогічній ниві.
Подарована книга Станіславу Мазурику донькою Василя Сухомлинського Ольгою
Правила
Десять «не можна» від Сухомлинського
У процесі багаторічної виховної роботи у Павлиській школі, що її очолював Василь Олександрович, він сформулював етичні правила, що застерігають від помилкових учинків, осмислюючи які діти піднімаються на певний моральний щабель. Досягши цього рівня моральності, дитина стає неспроможною на вияви аморальної поведінки, яку частіше всього проявляють у ставленні до слабших. Сухомлинський назвав ці правила Десять «не можна»:
*не можна байдикувати, коли всі навколо працюють;
*не можна сміятися зі старості та літніх людей;
*не можна вступати в суперечку з шанованими і дорослими людьми, особливо з літніми;
*не можна висловлювати невдоволення тим, що в тебе немає тієї чи іншої речі;
*не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не дає сама собі;
*не можна робити те, що осуджують старші, – ні на очах у них, ні десь осторонь;
*не можна залишати старшу літню людину на самоті; в житті людини настає той час, коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування, в неї вже не може бути;
*не можна збиратися в дорогу, не запитавши дозволу й поради старших;
*не можна сідати обідати, не запросивши старшого;
*не можна сидіти, коли стоїть доросла, літня людина, особливо жінка;
*не можна очікувати, поки з тобою привітається старший, ти маєш перший привітати його, зустрічаючись, а прощаючись – побажати доброго здоров’я.