Він дуже любив пісню «Гей, браття опришки».
І якось, за спогадами його дружини, коли забули початок строфи із неї, то вигадали його собі самі: «Веселімось, браття, поки ще зелено, поки ще ті сонячні дні.
Краще раз злетіти соколом у небо, аніж вічно жити в ярмі». Ці слова — наче про його життя. «Безстрашним був», — казала пані Атена.
Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу (Іван Франко)
Вічний опозиціонер Слова Каменяра в епіграфі — не випадковість. Як і перефразована назва його вірша у назві розділу. Такою власне була головна особливість Чорновола. Практично усе життя йому довелося боротися: за часів СРСР — із владою, а в часи здобутої важкою ціною Незалежності, на піку популярності — ще й із колишніми соратниками й друзями, що раптом відчули себе гетьманами й отаманами. Зрештою, і цю перспективу він свого часу сам собі напророчив. За легендою, коли хтось із радянських слідчих спересердя запитав Чорновола: «Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?» — «Як ким? Редактором опозиційної газети!» Переказ його біографії — без його жвавого обличчя‚ стрімкої ходи‚ напрочуд швидкої мови — не пояснить‚ чому він так високо піднявся. Він бо був водночас і запальним, і виваженим‚ м’яким і жорстким‚ грізним і добрим‚ а головне — неймовірно терплячим на тлі блискавичної реакції і гострого язика. Але власне ці взаємовиключні якості і робили його видатним діячем у справах державних та часто беззахисним — у буденному житті… Він міг до безмежності терпіти образи‚ якщо це стосувалося його особисто‚ але ніколи — якщо стосувалося України. «В’ячеслав Чорновіл міг стати нашим Вацлавом Гавелом. Це був би вибір, який би зовсім змінив долю України», — сказав якось багаторічний мер Одеси Едуард Гурвіц… Не судилося. Не зміг пристосуватися. Ба більше — ніколи і не намагався. Недарма ж іще у документах КГБ він проходив під прізвиськом «Невгамовний»! За що й сплатив дорогою ціною: спершу кількома ув’язненнями у таборах суворого режиму і на засланні — загалом 17-ма роками неволі, а згодом — і життям.
«Україна починається з тебе»
Ці його слова згодом часто повторювали українські політики. А для нього вони були не гаслом, а життєвим принципом. Тож коли його на Великій козацькій раді обрали Гетьманом українського козацтва, він скликав новітню Переяславську раду, де насамперед розірвав Переяславську угоду з Росією 1654 р. А коли у грудні 1991 року В.Чорновіл на виборах першого Президента України зайняв друге місце (7,421 млн голосів, або ж 23,27%), то відреагував на програш Кравчуку так: «Програв не я. Програла Україна». Фраза «Що ж я скажу людям?» у нього позначала проблему, відповіді на яку ще не знайдено. Може, через це, вже будучи великим політиком, він завше залишався доступним для людей.
Та почнімо спочатку. В’ячеслав народився 24 грудні 1937 року на Шевченковій Черкащині. Від батька успадкував козацьку кров. Мати Килина походила зі славетного роду меценатів Терещенків… За кілька місяців до його народження заарештували його дядька Петра Чорновола — із заслання той більше не повернувся. Зазнавав переслідувань і батько. В’ячеслав до школи пішов одразу до 2-го класу й закінчив її із золотою медаллю. Уже в університеті мав проблеми через свої погляди — майже річну перерву в навчанні. Утім, протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Ще студентом його вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». Зневажливе ставлення до рідної мови викликало спротив, пробудило бажання відстояти честь нації. Тож у випускний вечір В’ячеслав на Володимирській гірці дає клятву, що все життя буде боротися за Україну. Зрештою, й сама совітська система, переслідуючи будь-які прояви вільнодумства, собі на лихо підштовхувала його на спротив. Бо коли 1964-го Чорновіл склав кандмінімум і пройшов за конкурсом до аспірантури, до навчання, як і до захисту вже майже готової дисертації, його не допустили — і знову через політичні переконання. Відтак Чорновіл — разом з І.Світличним, І.Дзюбою, Є.Сверстюком, В.Стусом, подружжям Калинців, А.Горською, Л.Танюком, та іншими — започатковує в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та стає одним з найяскравіших його організаторів та активістів. Зокрема, 4 вересня 1965-го виступає разом з Дзюбою та Стусом на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» із протестом проти арештів української інтелігенції. Цю демонстрацію вважають першою акцією відкритого протистояння тоталітарній владі. Утім, ще 8 серпня Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові в с. Шешори на Гуцульщині. Після виступу його звільняють з роботи, викликають на допити, проводять обшуки. А коли наступного року Чорновола викликали як свідка до суду над друзями — він поширив протест. Відтак його вкотре звільнили з газети. До слова, це була остання його робота за фахом — аж до розвалу радянської імперії. Тож надалі він опанував професії техніка, інструктора, копача, кочегара тощо.
Зеківський генерал
Далі — за відмову свідчити на закритому суді над братами Горинями — Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт. Проте репресії лише посилювали в ньому опір: він працює над дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?», укладає збірник «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»), що приніс йому світову славу і… три роки таборів суворого режиму. Відповідає 48 днями голодування протесту. Після звільнення знову поринає в боротьбу. 1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», що стає хронікою національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. 12 січня 1972 року, під час страхітної загальноукраїнської «зачистки», В’ячеслав Максимович знову опиняється за ґратами. Вирок — 6 років таборів і три роки заслання. Відтак боротьба за статус політв’язня, підпільна публіцистика і новий, ще потужніший виток спротиву. Тож понад половину терміну провів у штрафному ізоляторі й камері. Його товариш по неволі, Михайло Хейфец, влучно назве його «Зеківським генералом» в однойменному нарисі про український правозахисний і національно-визвольний рух у радянських концтаборах 1970-х. Раджу почитати — нині його легко знайти в Інтернеті. «Любив бути першим, любив себе стверджувати, але при цьому завжди віддано служив справі», — згадує Євген Пронюк, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. А сам Чорновіл у той час пише: «Я у своїй неволі вільніший за вас, і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі». Вважав, що ознакою порядності на той час було саме перебування у в’язниці. Тому, коли б йому довелося починати все спочатку, він знову обрав би таке життя… Незмінність його позиції забезпечувала віра в те, що правда і справедливість — на його боці. До слова, ще під час заслання, 1978 року, його приймають до міжнародного ПЕН-клубу. У квітні 1980-го, щойно повернувшись додому, потрапляє під зачистку від неблагонадійних перед проведенням Олімпіади у Москві. Цього разу — за сфабрикованим звинуваченням. КДБ, намагаючись довести Заходу відсутність у країні політичних в’язнів, почав застосовувати огидну тактику звинувачення членів Української Гельсінської Групи у кримінальних злочинах. Тож Чорновіл і М.Горбаль виявились «ґвалтівниками», Василь Овсієнко — «хуліганом», Ярослав Лесів — «наркоманом», Петро Розумний «зберігав холодну зброю» тощо. Обвинувачений у насильстві над жінкою, Чорновіл ледь не божеволів від ницості опонентів. Відповів на беззаконня 120-денним(!) голодуванням, вийшовши з нього настільки виснаженим, що «став сумніватися, чи витримає фізично п’ять років ув’язнення». А що навіть система розуміла нікчемність наклепу, 1983 року достроково звільнили за протестом прокурора Якутії, але — без права виїзду в Україну. З усіх засланців його відправили найближче до Північного полярного кола, а східніше від нього — тільки В.Стуса. Але був й інший бік незламності. Ось як це бачила його дружина, Атена Пашко: «Він був заарештований у 1972 році, а повернувся у 1985-му. Нас розлучили на 13 років… 5 років я їздила до нього «під ворота» і на короткі побачення… Йому дозволяли писати 2 листи на місяць. А що він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа… Коли він вже був на засланні в Якутії, ми написали заяву, щоб нам дозволили одружитись. Я їздила до нього у відпустку, і ми там розписалися. У мене тоді мама вмирала, і я не могла назовсім перебратися туди… Їздити до нього могла, тільки коли дозвіл був з КДБ. Він звертався, щоб дозволили побачення, і я зверталася до свого керівництва, а вони вже до КДБ. Працювала на роботі, як під тюремним наглядом — навіть вийти полікувати зуба не могла без дозволу КДБ».
З кочегара — у лідери нації
Чорновіл повернувся до Львова у травні 1985-го, майже водночас із проголошенням Горбачовим курсу на «перестройку». Проте зміг улаштуватися на роботу лише кочегаром. У серпні 87-го відновлює «Український вісник», присвятивши перший номер пам’яті Стуса, що загинув на Уралі двома роками раніше. 6 вересня став одним із засновників «Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління», очоленої Михайлом Горинем. 11 березня 1988-го з М.Горинем і З.Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Навесні-влітку 1988 року Львів, а за ним і всю Україну сколихнули перші політичні мітинги. Чорновіл стає співорганізатором і оратором усіх акцій протесту. Зокрема, 7 липня 1988-го на 50-тисячному мітингу у Львові офіційно оприлюднив Декларації принципів Української гельсінської спілки, співголовою якої став. За один з мітингів його, викравши, садять на 15 діб, приховуючи від рідних місце утримання. А 10 вересня 1989-го УГС вустами В’ячеслава Чорновола заявила про Незалежність як мету на Установчих зборах Народного Руху України. Далі — тріумфальна виборча кампанія 1990 року, коли Чорновіл отримав одразу два мандати: депутата Верховної і Львівської обласної Рад. На посаді голови облради та облвиконкому започаткував перехід перебудови в антикомуністичну революцію: йшлося про формування української політичної нації. «Галичина сьогодні — остання фортеця української нації, здавати яку ми не маємо права і не будемо цього робити», — наголошував він. Проте після перемоги на виборах президента Кравчука, аби не працювати його представником в області, з квітня 1992 року і аж до загибелі — працює у парламенті України. У Верховній Раді на противагу комуністичній «групі 239» утворюється демократична Народна Рада, в якій Чорновіл стає лідером радикального крила…
Смерть на злеті
25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув в автокатастрофі, обставини якої й досі залишаються таємничими. Похорон В’ячеслава Чорновола став наймасовішим в Україні: за різними оцінками, 150-250 тисяч людей. Минуло понад 18 років від дня загибелі В’ячеслава Чорновола, 17 — від убивства Георгія Гонгадзе й Ігоря Білозіра. Змінились чотири президенти, відбулись дві революції, а замовники вбивств досі не покарані…
Юрій НИКОРАК «Експрес»