Притаманне лише нам…
Пізнати один одного і себе в цих звичках дуже просто. Це так мило, тепло і по-рідному.
Присісти на хвилинку
перед поїздкою.
Коли валізи вже зібрані, ми зазвичай робимо паузу, щоб спокійно посидіти хвилину (на доріжку). Більшість не люблять цю традицію, яку нині вважають пережитком язичництва, але ця хвилинка елементарно дає перепочинок у метушні зборів.
Говорити великі
і складні тости.
Тільки найледачіша наша людина скаже простий тост «За здоров'я!» або щось подібне. Ми завжди здатні почути довгі тости та побажання. Тому що нам є що сказати.
Розповідати анекдоти якомога частіше.
Ми можемо почати розповідати історію і в середині вигукнути: «О, це як в тому анекдоті!» І обов'язково згадати його. Адже ми любимо посміятися.
Вітати один одного
після душу чи сауни.
Хоча за правилами потрібно бажати один одному легкої пари до лазні, ми говоримо «З легкою парою!» винятково після лазні або душа.
На запитання «Як справи?» відповідати чесно і розгорнуто.
У іноземців на це чергове запитання заведено відповідати черговим: «Добре, дякую!». У нас все не так.
Якщо вже нашу людину запитали, як у неї справи, значить, потрібно відповісти по-справжньому і повно. Ніхто не розповідає про своє життя за півроку, але дати нормальну відповідь — чому б і ні?
Не посміхатися незнайомцям.
Ми не посміхаємося людям, з якими просто випадково зустрілися очима. Зрештою, не на всі 32. Посмішки у нас щирі тільки для друзів, рідних і коханих.
Сідати за стіл повечеряти,
а вставати з-за нього опівночі.
Коли ми компанією збираємося за вечерею, ми сідаємо за стіл, вечеряємо і розмовляємо. Потім просто розмовляємо, потім ще їмо і розмовляємо, потім п'ємо чай і розмовляємо. І навіть ідучи додому, ми, стоячи на порозі, ще деякий час розмовляємо. Ми любимо поговорити і поїсти. Особливо салати з майонезом.
Ніколи не ходити в гості
без подарунків.
Це може бути тортик або вино до вечері, шоколад або квіти. Насправді байдуже, що саме, головне — хоча б щось принести. Тому що «ну не прийдеш же з порожніми руками...».