Минулого тижня книга «Як у казці» Оксани Лущевської поповнила фонд Тальнівської дитячої бібліотеки. Цей твір увійшов до посібника «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир».
За словами завідувачки книгозбірні Алла Городнюк, нова повість нашої землячки – художнє осмислення сімейної історії авторки про її дідуся, який воював на фронтах Другої світової, зустрів жінку, мав сина. Чоловіка тяжко поранили. Він лікувався в шпиталі. Далі життя роз’єднало закоханих. Та за часів радянської влади говорити про таке забороняли.
– Ця історія родом з іншої війни, але вона так само й про цю війну, яку ми переживаємо нині. Роз’єднані родини, загублені родичі, таємниці й біль, про який люди вибирають промовчати, – зазначає пані Алла. – Оксана Лущевська пише про 1958 рік. Минуло понад десять років по Другій світовій війні, ми бачимо «розквіт» радянщини й тих, хто чинить тихий супротив системі.
Сестрички Саша й Шусик вирушили в дорогу з єдиною метою – віднайти свого брата, позашлюбного сина їхнього тата. Звичайно, мама не дуже зраділа його існуванню. Однак для дівчаток брат – це просто брат, тобто рідна кровинка, котра мусить бути поруч. Так починається повість. Як і в будь-якій казці, сестричок у дорозі очікує немало випробувань. До Києва з ними їде знайома тітка, яка розповідає казки. Від столиці до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ) Саша і Шусик подорожують з п’ятьома кошенятами, котрих прихистили дорогою. У далекому галицькому місті дівчатка відшукали-таки свого брата Женика. Завдяки сміливості й наполегливості сестер сирота, дитина війни, шибеник, який після маминої смерті мешкав на вокзалі, знайшов тата й родину.
Ось трійко дітей у супроводі батьків, тітки Ґандзі й п’ятьох кошенят їдуть додому й розмовляють про життя й про війну: «Слухати тата дівчатам хотілося, але водночас і не хотілося. Говорити про війну тяжко. І не говорити про війну тяжко. Слухати про війну тяжко. І не слухати про війну тяжко. Та Женик слухав жадібно, вбираючи кожне татове слово. Женик хотів знати все-все, що розповідав тато. Та найбільше Женик хотів знати, що весь цей час після війни тато в нього був. Відколи Женик утратив маму, у нього був тато! І тато є. І тато буде. І вони їхали додому. Де вони всі житимуть добре. І хіба це не так само, як у казці?»
Оксана Лущевська на сторінці в мережі «Фейсбук» розповіла історію створення книги «Як у казці»: «Зараз з’являється багато цікавих порад щодо збереження і творення сімейних історій. Але вагомо таке: дитячі книжки мають бути написані сучасно (динамічно й сюжетно) і для сучасних дітей. Сімейна історія має інтригувати, вабити, мати сюжетну лінію, творити бажання читати, спонукати шукати сімейні (власні) історії. І це непросто. Дуже непросто. Бо ми ж ще й ведемо мову про історичну прозу для дітей. З елементами екшена чи пригод.
5 років я думала, як написати нашу сімейну історію про пошуки брата, загубленого під час війни (1940-45), у книжку для дітей. Урешті-решт я таки написала повість «Як у казці». Мені вдалося. Після довгого ретельного аналізу зібраних сімейних фактів (а їх дуже мало в пам’яті моїх рідних, бо ми всі знаємо про покоління замовчувань), після трьох спроб рукописів (і залишань їх, бо не працювала подача тексту), після аналізу вікової категорії, яка пробуджує інтерес до родинного дерева, після обдумування того, як подати інтригу… 5 років пошуків – і я знайшла правильну форму, інтонацію, подачу: повість «Як у казці» сталася й добре читається.
Нам треба багато цікавих книжок базованих на історії родин, така історія найцікавіше відображатиме історію України і українців».
– Ця світла і життєствердна книжка розповідає, що в житті часом теж стаються дива. Щобільше, їх можна творити власноруч. Головне – розпочинати будь-яку справу з вірою, і тоді все може статися так само, як у казці. Читайте разом, читайте вголос, читайте тихо. Читайте й говоріть про віру, надію та дива, – каже завідувачка Тальнівської дитячої бібліотеки.
Джерело інформації - видання "Вісті Черкащини"