П’ять років тому шполянин Костянтин Антонов прийшов до спортзалу, щоб здобути перемогу над собою і стати сильним. Досягнувши поставлених перед собою цілей та перерісши поняття «займаюсь для себе», він професійно зайнявся пауерліфтингом. А, згодом, розпочавши заняття під керівництвом професійного тренера, здобув свою першу перемогу на всеукраїнських змаганнях.
За цей час, невтомно працюючи над собою, Костянтин не просто почав рости як спортсмен, а й став наставником для інших, формуючи навколо себе нову команду однодумців-пауерліфтерів, які, напевне, скоро вперше представлятимуть нашу Шполянщину на змаганнях з класичного пауерліфтингу різних рангів під егідою Національної федерації (далі -ФПУ).
Про все це він розповів в інтерв’ю читачам «Шполяночки+».
— Костянтине, зовсім нещодавно, взявши участь у всеукраїнських змаганнях, Ви здобули першу вагому і значну для себе перемогу. Яким шляхом Вам довелося прийти до неї?
— Спочатку була перемога над собою… Спорт був присутнім у моєму житті ще з молодших класів, коли до нас прийшла тренер з ДЮСШ Раїса Іванівна (прим. ред. – Раїса Іванівна Фуркало, нині працює вчителем фізкультури в Іскренському НВК) для відбору бажаючих до секції легкої атлетики, де я займався 5 років. За її словами в мене найкраще виходив біг із перешкодами на короткі дистанції. У випускному класі ще було пів року секції кікбоксингу. Далі – навчання в Черкаському інституті пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, по завершенню — служба в пожежних частинах у Христинівці та Шполі.
З дитинства мені хотілось мати атлетичний вигляд та бути сильним, але до серйозних занять, крім «домашніх гантелей», діло ніколи не доходило, а хаотичне «неправильне харчування» та неспортивний спосіб життя спричинили підвищення власної ваги майже під 100 кг, що при моєму зростові близько 168 см мало нагадувало те, про що я мріяв у дитинстві. Перші мої намагання впровадити спорт у своє життя почались, коли відкрився спортзал СПОП «Відродження», але мене вистачило лише на пів року.
Наступна спроба виявилась більш успішною, коли після відкриття «Спорт+» з початку 2014 року я вирішив схуднути, і, самотужки тренуючись, скинув вагу до 78 кг. Далі під наглядом тренера, що працював на той час, почав займатись покращенням власної фізичної форми та зовнішнім виглядом.
— Здобувши перемогу над собою, Ви вирішили зайнятися пауерліфтингом. Що стало мотивацією долучитися саме до цього виду спорту?
— Я звернув увагу на «силове триборство» після знайомства з майстром спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу (ФПУ), багаторазовою переможницею, призеркою та рекордсменкою національних чемпіонатів і кубків, призеркою міжнародних змагань IPF (Міжнародна федерація пауерліфтингу) у складі збірної України Ксенією Прохоровою. Думаю, спочатку мене привабив вислів «ти повинен прагнути бути або красивим, або сильним…» Я ж хотів стати сильним. Але найбільше натхнення я отримав, коли прослідкував за спортивною кар’єрою Ксенії, яка яскравим прикладом показала, що в моєму віці в спорті немає нічого неможливого – потрібне лише фанатичне бажання та кваліфікований наставник.
З кінця 2016 року в свої 35 років я остаточно вибрав класичний (без використання спеціального екіпірування) пауерліфтинг, і моєю ціллю було просто стати сильнішим у всіх трьох вправах (присідання, жим лежачи та станова тяга). При цьому двічі упродовж кількох років мені ставали на заваді травми, які вказали на мої «слабкі» місця та, зокрема, навчили, як під час тренінгу можна обходити подібні пошкодження.
— Кажуть, поганий той солдат, який не хоче стати генералом, безперспективний той спортсмен, який не прагне стати чемпіоном. Ви теж вирішили позмагатися?
— Так. І наступною ціллю, як, мабуть, і у кожного спортсмена, який переріс рівень — «займаюсь для себе», стало бажання виступити на змаганнях. І в 2019 році я взяв участь у відкритому турнірі Кубку Титану зі станової тяги в м. Кременчук, де зайняв 3 місце серед чоловіків у ваговій категорії до 74 кг з результатом 207,5 кг.
Далі в мене був виїзд до того ж міста Кременчук на класичний жим (1 місце у ваговій категорії до 74 кг), до якого мене готував уже професіонал – заслужений майстер спорту України з пауерліфтингу Дмитро Семененко, який тренує Ксенію. У результаті – перше місце і нова ціль на спортивне майбутнє, а саме — виконання нормативу на обласних змаганнях з класичного пауерліфтингу для отримання офіційного спортивного розряду. Як кажуть: далі – більше!
— За цей час у Вас з’явилися учні, які також демонструють перші спортивні досягнення, тож коло прихильників пауерліфтингу у Шполі поволі розширюється?
— За рік до першого виступу до мене звернувся колега по роботі — проконсультувати його дружину Юлію, яка хотіла скинути зайву вагу в спортзалі. Під час нашої співпраці вона, тренуючись поряд із нами, досить серйозно заявила про бажання займатись пауерліфтингом. І в результаті року роботи вона вже має, хоча і невисокі, але власні спортивні досягнення – срібло Кубку Києва з класичного жиму лежачи в 2018 році та золото на тому ж турнірі зі станової тяги 2019 року в Кременчуці (жінки, вагова категорія до 47 кг).
Ми продовжуємо працювати далі, оскільки спортсменка поставила собі ціль – отримати офіційний розряд з пауерліфтингу. Думаю, вона б могла стати прикладом для багатьох, кому хочеться, але щось постійно заважає займатись спортом, тому що, маючи двох маленьких дітей, звичайно, за підтримки чоловіка, вона знаходить кілька годин, щоб потренуватись двічі-тричі на тиждень.
Станом на сьогодні ще одна представниця слабкої статі — Марина виявила бажання приєднатись до нашої команди, відразу показавши непогані задатки спортсмена-пауерліфтера. Зараз разом готуємось до Чемпіонату у м. Черкаси, що буде проходити в грудні поточного року. Виходить, що ми будуємо команду, яка в майбутньому представлятиме наше рідне місто. Тож, нема нічого неможливого!
—За ці роки спорт став тією частинкою Вашого життя, від якої Ви отримуєте задоволення?
— Заняття спортом і, зокрема, його силовими видами, на мою думку, приносить значне покращення фізичного стану, впевненість у власних силах, відчутне підвищення самооцінки; а постійне ставлення цілей і стимулювання прагнення досягати їх, звичайно, не може не приносити задоволення.
Все це можна і необхідно сприймати не як додатковий тягар до основних життєвих проблем, а як частину свого життя чи частину розкладу поставлених задач на день.
Спілкувалася Лариса Бачинська