Закінчення історії. Початок читайте ТУТ.
"Орки сказали, що нас використовуватимуть, як живий щит, для прикриття при наступі".
-Першим вийшов сусід із будинку, що поруч. Гукнув, щоб і ми виходили, не боялися, що вбивати не будуть. Його обшукали, забрали телефон, подивились у телефоні переписку. Потім почали перевіряти інших. Це забирало немало часу, та й уміння розібратися в наших ґаджетах їм бракувало, – вони почали наші телефони розбивати.
Я свій телефон, який подарувала мені дочка, сховав. Та й вигляд у мене був жалюгідний – втомлений, змучений, неголений, сімдесятилітній «дід» не викликав у орків зацікавленості. Вони не проводили ретельного обшуку, і так я зберіг свій ґаджет. Телефон дружини розбили, але з нього нам вдалося непомітно забрати SIM-карту.
Потім росіяни наказали нам відкривати двері у наших квартирах для перевірки. За 8 годин вони повибивали двері в 350-ти квартирах, причому двері в основному металеві, повивалювали їх разом із перестінками, коробками. Це було жахливо.
Одна із сусідок, що мешкала, як і ми, на 3-му поверсі, не спускалася до підвалу. В неї онкохворий чоловік, вона так і просиділа з ним у квартирі.
Серед орків було двоє солдат, як вони сказали, із Томська. Вони попередили нас, що всі наші розмови, переговори телефоном прослуховуються. А ще – що нас будуть використовувати, як живий щит, для прикриття при наступі.
З нами у підвалі було троє молодих дівчат, їм було ледь за двадцять. Я дуже хвилювався, що з ними можуть повестися надто жорстоко.
Ми тоді практично перебували на лінії фронту. Я відчував, що десь тут неподалік, в навколишніх селах, воює і наш син. А вже потім ми дізналися, що 8 березня саме в цих боях, тут, неподалік, загинув син наших знайомих.
Вихід із Гостомеля під постійними обстрілами
Коли Валенціонки дізналися, що оголошено гуманітарний коридор, виходити вони ще вагалися. Скрізь стріляли. Вони боялися, що не дійдуть. Але дочка постійно телефонувала і наполягала, щоб батьки не залишалися і робили спроби вийти. Так само наполягали на цьому і діти їхніх сусідів.
– Не можу розповідати, як ми виходили, це просто треба бачити, бо все відбувалося під постійними обстрілами, все й досі стоїть перед очима. Колона у приблизно 800 осіб розтягнулася на кілька кілометрів.
9 березня гуманітарний коридор був оголошений з 11:00 до 14:00, але ми тільки о 14:00 вийшли. Взяли палицю зі шматком білої тканини, обмотали білими пов’язками рукава на одязі і йдемо… Навкруги – в сусідніх дворах і на вулицях – ворожа бронетехніка, стріляють, постійні прильоти.
«Якщо мене вб’ють, заберіть лише з каптура куртки кошенятко, яке я врятував…»
- Ми вийшли на Святопокровську вулицю, що за 400 метрів. І тут із сусідньої вулиці виривається танк і їде до мосту, який захищають наші бійці. Через кожні 50 метрів – багато розстріляних, обгорілих автівок наших громадян. А ми йдемо… в мене таке відчуття, що ми не дійдемо, що дарма ми вийшли… Дружина вже ледве пересувалася.
Ми дійшли до церкви, де стояли колони машин. Тоді нас наздогнав хлопчина із сусідньої вулиці – Сергій. Він також сидів у підвалі і, пройшовши зачистку, вирішив вийти. Це душа-чоловік. Це та молодь, якою нам можна пишатися. Хлопець був у чорній куртці, а орки сказали, що у них наказ – всіх, хто в чорних куртках, розстрілювати. Бог його милував. Пізніше він розповідав, як під час зачистки один із орків казав: «Как мне надоели эти хахлы. Я надеялся приехать, попить на Крещатике кофейку и через 3 дня быть дома».
Так от, йдемо ми далі, а обстріл посилюється. Я Сергієві кажу, якщо зі мною щось трапиться, щоб вони не зупинялися, йшли далі.
А він, в свою чергу, попросив: «Якщо мене вб’ють, лише заберіть із каптура куртки кошенятко, яке я врятував…»
Ми долали цей важкий шлях пішки, колони з машин не пропускали, величезна кількість автівок стояла по вулицях. Дружина вже не могла далі йти, тож я впросив одного водія, щоб її взяли хоча б у багажник автівки. Наші волонтери, як могли, старалися вивезти людей. Але того дня обстріли посилились і евакуація зірвалася.
Тоді Олександр, який пішки продовжував шлях, розминувся з дружиною, яку мали підвезти на авто, втратив з нею зв’язок і не знав, де вона.
Всі, хто йшли пішки, прийшли до підвального приміщення (колишня Бучанська виправна колонія), де на три зали горіла одна свічка. Виснажений, безсилий Олександр присів біля стіни, накинувши на голову каптур, притулився до холодного каменю, і так сидів, нахилившись …
– Я весь час думав, де моя дружина, що з нею. Коли раптом поряд почув: «Саша!». Це була моя Оля. Вона знайшла мене, повернулася – і ми знову були разом.
Наступного ранку, коли ми знову почали рух, сил ставало все менше і менше. Колона розтяглася на декілька кілометрів, але ми старалися підтримувати один одного. Де нас забиратимуть евакуаційні автобуси, ми не знали. Спочатку нам казали йти знову до церкви, потім хтось повідомив, що до склозаводу, інші радили йти в бік Бучі. Так ми ходили, ходили і знову повернулися до своєї «Ягоди». Там вже стояли автобуси. Сказали, що заберуть усіх, але спочатку вмістили повністю близько 400 осіб. У першу чергу жінок із дітьми та літніх людей. Тим, хто був на візочках, довелося залишити їх. Місця і так не вистачало. Дозволяли лише з собою одну сумку чи наплічник із необхідним. Ми взяли один наплічник на двох. Почали завантажуватися, допомагав нам той же хлопчина – Сергій.
У пам’яті закарбувався нерозірваний снаряд від «Града», що виглядав із землі. Я ще й подумав, як автобуси серед цих уламків металу, скла і снарядів розвернуться, але, слава Богу, все обійшлося…
Повернення на Шполянщину
Валенціонки все-таки дісталися Києва. Надворі вже був вечір. Їх привезли на залізничний вокзал.
– Кругом темрява, світло вимкнене, – згадує Олександр. – Я почав шукати притулок для ночівлі. Черговий по вокзалу сказав, що можна прихиститися у метро, але він туди не пропустить, бо вже комендантська година. І запитав, чому ми не виїжджаємо.
– А де можна придбати квитки? – запитав я.
–Які квитки? – здивувася черговий, всі потяги безкоштовні.
Ми знайшли потяг, який слідував через ст. ім.Т. Г. Шевченка, сіли в нього. Через три години вже були на станції. О 7-ій годині ранку за нами приїхали родичі.
У Шполі Ольгу та Олександра прихистила родина брата Олега Валенціонка.
Віра в Перемогу допомагає жити
Кілька місяців Олександру та Ользі доводилося оговтуватися від пережитого.
У голові, як кінострічка, постійно миготіли кадри: розбомблений Гостомель… підвал… орки… постріли… вибухи… і цей довгий коридор надії на порятунок…
– Я думаю на все потрібен час. Він лікує. Я особисто знаходжу розраду, коли ходжу до дитячого парку, де розважається багато місцевих і приїжджих дітей. Чудове місце, де відпочиває душа. Яким же гарним стало наше рідне місто! Просто не впізнати! Чисто і затишно, багато квітів, встелені плиткою тротуари і доріжки у парку. Дивлюсь на радісних дітлахів і на душі стає спокійніше, – каже чоловік. – Дуже сумуємо за своїми онучками, за дітьми. Дуже хочемо швидше знову бути разом.
Користуючись нагодою, хочемо з дружиною подякувати медичним працівникам Шполянщини, до яких довелося звертатися і які на високому професійному рівні виконують свою роботу, за ту увагу, яку приділяє нам, вимушеним переселенцям, лікар Аліна Вікторівна Мошенська.
Додому повертатися Валенціонки поки не мають можливості. Гостомельське житло ще довго доведеться приводити до ладу.
– Хочу підкреслити ще такий момент, – зауважує чоловік, – 80 відсотків житла (це те, про яке я знаю), що стало непридатним внаслідок війни, належало людям, які переїхали з Донбасу після 2014 року. Війна їх і тут наздогнала…
А ще – мені образливо, що є деякі люди, з якими я спілкувався вже тут, далеко він бойових дій, що не вірять тим звірствам, які скоєні на окупованій території, такій, як Буча, говорять, що це все нібито постановки. Деякі «ватники» вже змінили свою думку щодо росії і перестали спілкуватися з родичами та друзями із «раші». У нас теж багато рідні в росії, але в них немає розуміння. Спілкування з ними нам довелося припинити.
Але Олександр вірить, впевнений, що незважаючи на труднощі, на ті моменти, що вони пережили, на ті непоправні людські втрати, які ми зазнаємо – ми вистоїмо, ми переможемо… бо ми – українці, по-іншому бути не може!
– Я вірю в Перемогу, і це дає сили жити! – каже чоловік.– Слава Україні! Героям Слава!
Лариса Бачинська