Гліб Шумило - військовий зі Шполи, який опинився в полоні у 19 років й провів там 3 роки і 103 дні. Його шлях це свідчення мужності, витримки та сили духу. Захисник пережив бої за Маріуполь, жахливі умови полону і нині відновлюється поруч із рідними.
Журналісти Шполяночки поспілкувались з молодим героєм і дізнались про всі випробування, які йому довелось витримати.
Гліб з дитинства мріяв стати військовим, як його батько.
«У мене в родині двоє двоюрідних братів - військові. Вони служили з 2017-2018 років. Дивлячись на них, я теж захотів служити. Мріяв бути водієм у ЗСУ», - розповідає він.
У 2021 році підписав контракт і став військовослужбовцем. Починав службу у Миколаєві, у морській піхоті, в складі 36-ї бригади. Спершу проходив курси підготовки.
«У вересні я прийшов на курси молодого бійця у школу морської піхоти. Згодом мені дозволили на кілька днів поїхати додому. Наприкінці грудня курси завершилися, і я повернувся у частину», - згадує він.
У січні командир подзвонив Глібу і наказав зібрати документи для відправки в Маріуполь. Тоді він служив у танковому батальйоні - був водієм і відповідав за доставку снарядів для роти.
«Нас вивезли з посадки. Хлопці поїхали на передок, а ми були в повному нерозумінні. Нам ніхто нічого не казав, командири мовчали. Тільки комбат щось розумів, а ми ні», - каже Гліб.
Перші «прильоти» почалися 18-19 лютого. Хлопці думали, що це навчання, бо ніхто не попередив про вторгнення. Але згодом зрозуміли: Україну атакують з трьох напрямків.
«Почали обстрілювати з Миколаєва, з боку Білорусі та з нашого боку» - каже він.
Підрозділ переїхав на завод імені Ілліча. Знайшли бункер, сховали техніку, почалося справжнє виживання.
«У перші дні ми трималися, бо бої йшли здалеку, за містом. Але коли ворог увійшов у Маріуполь, то почалося пекло. Їжі немає, води немає. Двохсотих ховали просто в ангарах. Нам сказали: “Тримаємося до останнього”. І ми залишилися», - каже він.
5 березня був шанс прорватися, ще були танки, боєприпаси. Але наказали тримати місто.
«Тримали… А потім - усе. Як у Донецькому аеропорту: стискали з усіх боків, поки остаточно не затисли», - згадує Гліб.
Прорив 12 березня не вдався.
«Йшли полем уночі, нас було 20 осіб із капітаном. Почули, що поруч російський спецназ. Капітан пішов до них, ми були готові до бою. Але він повернувся й сказав: “Ми здаємось”», - говорить Гліб.
Їх зібрали в Сартані, де тяжко поранених не лікували, а добивали на місці.
«Офіцерів забрали першими, залишили особовий склад. Потім сержантів і матросів, а нас вивезли до Оленівки. Там почалося справжнє пекло. Нас одразу почали бити. Прямо переді мною били багатьох хлопців. Трьох забили до смерті. Арматурою, залізними палицями, чим було», - каже він.
Гліб тримався завдяки побратимам.
«Я налаштовував себе, що все буде добре. Ніхто не був сам по собі. Це рятувало», - говорить він.
У в’язниці на Луганщині перший загиблий з’явився вже за місяць.
«У нього були уламки біля серця. Коли його винесли, ми стали на коліно. Хтось крикнув: “Герої не вмирають!”. Їх це зачепило. З того дня почалась каторга. Нас просто почали вбивати», - розповідає Гліб.
У грудні його перевезли до міста Кемерово, що на півночі Росії.
«Там, я зустрів там свій день народження. Особливо жахливий був допит, що тривав дев’ять годин. Мене пристебнули наручниками до табуретки, знімали на камеру, а хлопець у балаклаві тримав гумову палицю і бив по грудях і ногах, якщо я не міг відповісти. Потім били дошкою по сідницях і електрошокером. Після допиту ноги і руки відмовили. Я пролежав у санчастині близько чотирьох місяців», - розповідає він.
Харчування було катастрофічним: лише 300-400 грамів їжі на день.
«На Луганщині давали хоч щось схоже на суп, вода з капустою і шкварками. А на півночі Росії - гнила капуста з щукою, яка смерділа, її їсти було неможливо», - згадує Гліб.
На вулицю бранців виводили двічі за чотири місяці, а у баню тричі. Щоранку змушували співати гімн РФ, учити вірші, пісні, а за помилки били.
«Обзивали “укропами”, “нацистами”, “людожерами”. Все робилося по команді. До туалету тільки з дозволу. Під час крапельниці стояв і тримав її сам, лежати не дозволяли. Скрізь ходили з мішками на голові. Постійний відеонагляд в камері», - каже він.
15 секунд - стільки часу полоненим виділяли для прийому їжі. Треба було швидко взяти, з’їсти, помити посуд. Якщо не встиг - залишався без вечері.
«На кожного з нас була заведена особиста справа з усіма даними. Після полону їм була доступна вся наша інформація. Відбитки пальців, ДНК, особисті речі, ланцюжки, обручки, усе забирали. Коли повертався з полону, мені ці речі не віддали», - каже Гліб.
Єдиним орієнтиром часу була музика, у камері вона лунала постійно. За мелодіями полонені вже розуміли: коли грає гімн - ранок, інша пісня означає обід, а певна композиція - сигнал до перевірок або принижень.
«У камері не було ні сонця, ні годинника. Лише світло, однакові стіни і пісні», - говорить він.
У квітні Глібу стало зле через отруєння, йому дозволили крапельницю, потім переодягли й відвели в душ. Говорили: «Скажеш, що з тобою добре поводилися».
Полонені подумали, що готують до зйомки. Та наступного дня почався етап додому.
«Нас кілька разів перевозили, ми навіть не знали, де перебуваємо і куди летимо. Сідали, знову злітали, і найбільший страх був один: аби долетіти, аби не збили, бо це були спеціальні рейси лише для полонених», - згадує Гліб.
У літаку було понад 80 людей, сиділи в тісноті, очі та руки в них були зав’язані. На точці збору зібрали 277 полонених. Потім переправили вантажним літаком до Білорусі, а звідти в Україну, до Чернігова.
Гліб розповідає, що всі роки його прізвище було записане неправильно, замість Шумило в документах значилося щось на кшталт «Шумейло». Через це формально його не було в списках полонених. Рідні дізналися, що він живий лише з відео, побачивши його серед полонених, коли ті потрапили в кадр.
«Мене першою зустріла знайома нашої родини і сестра мого побратима. Вона впізнала мене, підбігла й обійняла. Зателефонував сестрі, потім мамі. Стояв із двома телефонами. Говорив із ними одночасно. Пам’ятаю, як почув українську мову. Від цього так легко стало. Настрій піднявся», - каже Гліб.
Після повернення їх відвезли на двотижневу ізоляцію.
«Коли нарешті побачив маму та близьких, спочатку ніби був у сні, але потім реальність повернулася, і емоції вирвалися: плач, крики, сміх одночасно. Головне - я вдома», - каже Гліб.
Після повернення хлопець продовжує спілкуватися з побратимами, з якими повернувся, адже вони стали справжніми братами. Там у полоні вони були психологами один для одного, підтримували, підбадьорювали, допомагали не зламатися.
Зараз він відновлюється завдяки сім’ї - дружині та маленькій доньці.
Гліб радить тим, хто чекає рідних із полону, не втрачати віри.
«Терпіння це найголовніше. Не накручуйте себе, не втрачайте віру, не зривайтеся й не звинувачуйте ні себе, ні інших. Просто чекайте й тримайте себе в руках. Не бачити рідних роками, дуже важко, але сльози, істерики, крики лякають тих, хто повернувся. Я бачив, як приїжджає автобус, а рідні плачуть, питають: “Чому ти, а не він?” і хлопець панікує, хтось ховається, хтось завмирає. Зірвана психіка це не кіно, це реальність. Тож головне - терпіння. Не сваріться, не робіть боляче собі й іншим. Ми разом. Кожен обмін це крок. І все буде. Просто дочекайтесь», - підсумував Гліб.