(Продовження. Початок у №№ 34, 37, 42, 50, 51, 52 за 2016 рік, №№ 9, 12, 29, 34, 43, 47, 49 за 2017 рік, №6, 14, 20, 22, 29 за 2018 рік)
Оновлення у 80-х
Новозбудований елеватор на той час, звичайно, вважався допоміжним цехом, виконуючи роль складського приміщення. Місткість його була розрахована на масштаби запланованих на майбутнє показників тодішньої економіки-виробництво цукру, площі посівів цукрових буряків, їх урожайність тощо — і т ому була вже не такою малою.
Для порівняння. Шполянський елеватор має місткість 50 000 т, він більш примітний, бо вищий вдвічі за лебединський, котрий вміщує лише 30 000 т зерна.
Тоді ніхто не міг передбачити, що пройде всього десять років і цей «допоміжний» цех з його чималою місткістю почне відігравати значиму роль в переході до нових економічних відносин, які почали складатися в 90-х роках.
І ніхто б не повірив, що прийде час, коли через значне зменшення надходження буряконасіння ми повернемося до його старого «мішечно-складського» зберігання, а елеватор буде розширятися для зберігання інших сільгоспкультур.
Кінець 70-х та початок 80-х років для основного виробництва був позначений численними вдосконаленнями технологічної частини. Тйт було широке поле для раціоналізаторів.
У 1979 році були виплачені винагороди за рацпропозиції О.Т.Лакоснику, В.П.Криську, В.П.Волик, Д.І.Онищенку, В.І.Кірсанову, С.С.Далібі, Л.П.Балану, М.Т.Прикупу.
Створення нового виробничого комплексу дозволило поліпшити умови праці робітників, які працювали тепер в опалювальних приміщеннях, мали належні санітарно-гігієнічні умови. Були достатньо комфортно розташовані управлінські служби, виділені приміщення під буфет і медпункт.
Відновлення складу №3 (колишній головний корпус рафінарні) і ліквідація відділення магнітного цеху було використане для розташування на місці останнього рембуду, де для працюючих були створені умови для праці і відпочинку. Звільнене рембудцехом приміщення було використане для влаштування слюсарного відділення мехмайстерні.
Значну роботу провели робітники електроцеху під керівництвом М.Г.Прикупа. Тут були влаштовані за рахунок колишнього локомобільного відділення просторі виробничі приміщення, кімнати відпочинку і навіть сауна.
Взимку 1979-80 рр. відбувся пробний пуск цеху драже, а вже 3 листопада 1980 року він почав працювати ритмічно, освоївши нову досить вередливу технологію. Цьому багато сил віддав керівник цеху В.О.Конюк. На жаль, пропрацювавши кілька років, цех зупинився, оскільки його продукція не мала збуту. У 1988 році було вироблено останні 1400 ц дражованого насіння, після чого цех був зупинений на консервацію, а його персонал скоротили.
Але, на жаль, великі звершення на заводі за 10 років (1975-1985 рр.) не обійшлося без тяжких втрат. 8 листопада 1980 року був смертельно травмований на робочому місці залізничник І.А.Шпоть, а через чотири роки (8 березня 1984 року) така доля спіткала його товариша по роботі диспетчера залізничного цеху І.Д.Петренка. Причиною обох випадків було грубе порушення техніки безпеки при виконанні маневрових робіт в першу чергу самими потерпілими.
Протягом 80-х років продовжувалося вдосконалення основного виробництва. Вдалося шляхом реконструкції та деяких нововведень значно поліпшити роботу аспірації, яка спочатку працювала незадовільно. І цим створити належні умови праці. На всіх поверхах була перероблена підлога під мозаїчну. А в силосному відділенні змонтували металеві виходи із силосів для ліквідації залягання насіння.
Важливим заходом на основному виробництві був перехід від протруювання препаратом ТМТД, де основним компонентом був гексахлоран, до застосування більш ефективних інсектицидів групи карбофуранів. Це сталося на початку 1987 року.
Зважаючи на високу токсичність нового препарату, були проведені підготовчі роботи, а наказом №46 від 13.02.1987 були чітко регламентовані заходи його безпечного застосування. Робоча зміна в цеху протруювання була обмежена 4-ма годинами.
Негативний вплив на здоров’я препарату ТМТД тривав 15 років. Деякі працівники цеху протруювання передчасно пішли з життя. Серед них — В.Д.Андрійченко (у 51 рік), В.К.Бондар (у 47 років), А.Н.Олексенко (у 58 років), А.Й.Міклашевська (у 60 років), М.І. Москалик (у 46 років), О.В.Бойко (у 24 роки).
Зважаючи на ці обставини, керівництво заводу вживало заходів для ліквідації ручної праці в цеху протруювання і застосування на особливо небезпечних процесах безлюдної технології. Для цього була закуплена і змонтована автоматична лінія протруювання італійської фірми «Адіка» і з 1991 року процес протруювання та фасування готової продукції здійснювався без затрат ручної праці, а перебування людей в небезпечних зонах носило короткочасний епізодичний характер.
Вже всередині 80-х років стало ясно, що подальший розвиток заводу можливий тільки за рахунок технічного прогресу, а подальше зменшення готової продукції невдовзі спонукало адміністрацію шукати шляхи скорочення персоналу. Але воно мало певні межі і по суті не вирішувало стратегічних проблем, однією з яких могло стати існування самого підприємства.
Було зрозумілим, що потрібно шукати вихід в змінах економічних відносин, а коли там визначиться напрям, тоді буде ясно, який технічний прогрес потрібен.
Це особливо стало відчутно в другій половині 80-х років, коли необхідність «економічної реконструкції» почали відчувати не тільки в адміністрації, а й на нижчому рівні. Щоправда, до конкретних рішень ще було далеко в умовах планово-командної економіки.
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, далі буде