Історія Лебединського насіннєвого заводу
(Продовження. Початок у №№ 34, 37, 42, 50, 51, 52 за 2016 рік, №№ 9, 12, 29, 34, 43, 47, 49 за 2017 рік, №6, 14, 20, 22 за 2018 рік)
Будівельники, як завжди, не поспішали, і директор І.М.Даліба знову відзначив, що план капітального будівництва за перше півріччя виконано на 58%, а за червень — на 49%. Роботи з ліквідації недоробок в основному цеху ведуться вкрай незадовільно і почати сезон 1 серпня неможливо. Будівельники традиційно скаржилися на відсутність необхідної кількості робітників.
Проте життя заводу не вичерпувалося будівництвом. На 70-ті роки припадає піднесення художньої самодіяльності. З приходом нового художнього керівника В.О. Куценка було піднято рівень музичних та хорових гуртків. Широко відомим був ВІА «Орфей», для якого закупили нові інструменти. До його складу входили В.С. Полтавець, В.М.Біловус, В.Н.Маковський, П.А.Іванченко, В.Ф.Лозовий, В.Й.Колот, В.Кривенко. активними солістами були В.П.Арсенєв, О.А.Малюк. Діяв і духовий оркестр.
Певних успіхів досягли заводські спортсмени під керівництвом В.С.Табаченка. У березні 1978 року заводська команда з настільного тенісу — С.С.Табаченко, Д.П.Медуха, В.С.Табаченко, З.П.Малик, ВС.Полтавець, Л.І.Малюк, П.Ф.Лисенко, В.М.Говор — зайняла перше місце в районі серед колективів товариства «Колос».
Незважаючи на напружене будівництво, завод продовжував надавати посильну шефську допомогу колгоспам. Наприклад, наприкінці березня 1977 року в лебединські колгоспи були направлені з тракторами П.Т.Гурджос, В.А.Дубінчук, М.Д.Крещенко, М.М.Плющ.
У другій половині 70-х років намітилася чітка тенденція до зменшення надходження насіння на завод. З пуском нового заводу воно трохи збільшилося, в 1978 році сягнуло свого максимуму — 258 тис. ц, а в наступні роки цей показник неухильно зменшувався.
Склади заводу, включаючи бази в Кисилівці, Мощеному, гайвороні, могли вмістити 225,7 тис. ц насіння, тобто, майже все річне надходження сировини. Зовнішнє зберігання, яке завдавало заводові багато прикрощів, стало історією.
З побудовою в 80х роках елеватора ємністю 108 тис ц і зменшенням надходження склади стали вільними для зберігання інших матеріалів та устаткування.
На кінець 70-х та початок 80-х років припадає максимальний розмах промислового та житлового будівництва на заводі. Вводяться в експлукаацію (в 1977, 1978, 1980 роках) три 16-квартирні будинки з усіма зручностями. У 1979 році закінчується будівництво цеху драже і почалися пусконалагоджувальні роботи. Інтенсивно велися роботи з теплофікації житла та інших об’єктів біля заводу (лікарня, школа, пошта).
Зважаючи на велику квартирну чергу, дирекції заводу вдалося добитися фінансування будівництва 120-квартирного будинку. Воно було здійснене впродовж 1981-1982 років і значною мірою дозволило задовольнити потреби працюючих у житлі.
У проект відновлення заводу після пожежі було включено також шляхове будівництво для забезпечення нормального доступу до його території. Наприкінці 70-х на початку 80-х років збудували під’їзди по вулицях, які з’єднували завод із селом, по-сучасному облаштовано при заводську територію, заасфальтовано дорогу від заводу до центру села.
У той час був уже виготовлений проект останнього крупного об’єкта — елеватора для зберігання насіння. Тривалий час розв’язати проблему механізації складських операцій не було можливості. І тоді дійшли висновку, що вирішити це питання можна тільки з допомогою безтарного зберігання, як зерна в елеваторах. Ініціатором цього будівництва був заступник директора об’єднання «Укрцукрореммаш» Ф.Ф.Лозінський.
На той час найболючішим питанням для насіннєвих заводів було питання обробки вагонів з сировиною та відвантаження готової продукції. Це вимагало великої кількості сезонних робітників (вантажників), а мати їх достатньо з кожним роком ставало все важче. Якщо в 40-х роках на завод приходили люди пішки, наприклад, із Журавки, щоб заробити хоча б якісь гроші, то в 60-х роках картина різко змінилася. Тепер за ними потрібно посилати транспорт, що в умовах бездоріжжя восени і взимку (а це був період найвищого розпалу вантажних робіт) перетворювалося в неабияку проблему. Інколи вантажників не могли привезти, інколи привозили їх з великим запізненням,вагони простоювали і це вносило дезорганізацію у виробничий процес. тому почали практикувати залучення робітників із західних областей України. Вони проживали в гуртожитку і були завжди під рукою.
Будівництво елеватора, звичайно, розв’язувало цю проблему, а будівельна індустрія України була налаштована на випуск необхідних залізобетонних елементів для силосів. Щоправда цей крок був недостатньо обґрунтований з точки зору збереження якості насіння при його збереженні в залізобетонних силосах. Дослідів в наукових установах на цю тему не проводилося і рекомендацій щодо практичної реалізації безтарного зберігання не було.
Передбачалося будівництво трикорпусного елеватора місткістю 108 тис. ц з повною механізацією та частковою автоматизацією виробничих процесів. У комплекс будівництва входили також допоміжні об’єкти: водонапірні башти, комунікації, вагонні та автомобільні ваги, тепловозне депо, додаткові залізничні колії.
Будівництво елеватора розтягнулося майже на шість років. Підготовчі роботи розпочалися в 1980 році, а державний акт на введення в експлуатацію був підписаний 30 червня 1986 року. Причини такого довгобуду були ті ж самі, що й раніше.
Відразу по закінченні зведення елеватора довелося розв’язувати питання вивантаження вагонів з насінням «Укрголовцукор» прийняв рішення про перевезення насіння тільки в зерновозах. Впродовж двох років ця проблема була вирішена і наприкінці 80-х років вантажний цикл із сировиною був повністю механізований. Насіння вже без дотику людських рук потрапляло в силоси елеватора, а звідти транспортерами — на виробництво. Ще на початку 80-х років відмовилися від завезення сезонних робітників з Макіївки і Журавки, а тепер відійшли в минуле і їх наймання в інших областях.
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, далі буде