(Продовження. Початок у №№ 34,37, 42,50, 51, 52 за 2016 рік, №№ 9, 12 за 2017 рік)
Ще не встигли висохти сльози в родичів страчених підпільників, як у травні прийшла нова біда — примусові набори молоді на роботу в Німеччину. Їх було два — 17 і 31 травня. У 1943 році весною був ще й третій, а всього вивезено 627 осіб. Більшість з них потім повернулися після війни, частина загинула, а дехто залишився за кордоном назавжди.
Населення села різко зменшилося і після звільнення. Станом на 15 березня 1944 року складало 5308 осіб, в т.ч. чоловіків — 1801, жінок — 3507. Велика диспропорція чоловіків і жінок пояснюється мобілізацією більше 1000 чоловіків на війну, а також і підвищеною їх смертністю в голодні 1932-33 роки. Тому на жінок в роки окупації було подвійне навантаження.
Та, незважаючи на великі негаразди, життя в селі продовжувалося і в деформованому вигляді. Відбувалися нечисленні весілля, родилися діти. Відмічено будівництво декількох хат.
Але війна є війна і спокою від неї ніколи нема. У другій половині 1943 року більш-менш стабільна обстановка знову почала змінюватися. У Лебедин почали проникати чутки про поразки німецьких військ на сході та невпинне наближення Червоної Армії.
Завод залишив цивільний директор фон Ангерн у зв’язку з переходом нашої місцевості під юрисдикцію діючої армії та її тилових служб.
Незначна виробнича діяльність заводу була ще скорочена, на його території розташовувався якийсь великий німецький штаб, в конторі квартирував генерал. Частина людей була виселена із заводських квартир і їх зайняли німецькі офіцери і солдати. Вхід на територію заводу був суворо заборонений, лише деякі працівники та обслуговуючий персонал дизельної мали відповідні перепустки.
Цікаво, що комендант заводу обер-лейтенант Марнет залишався ще деякий час в Лебедині. Працівники заводу Левіцька І. та Черничко Г. пригадували, що Марнет восени 1943 року продовжував керувати посівом озимини. На запитання, чому він не їде разом із своїми службами, він відповідав: «Я до вас приїхав (осінь 1941 року), коли поля були зеленими, отож хочу все залишити в такому ж вигляді». Хтозна, чим керувався цей німецький офіцер, пояснюючи так свою поведінку, але в якійсь мірі його можна зрозуміти, бо за попередніми даними, він був страчений в серпні 1944 року в числі сотень німецьких офіцерів і генералів, причетних до замаху на Гітлера 20 липня того ж року.
До речі, німці тоді змусили сіяти озимину у всіх колгоспах, незважаючи на те, що фронт уже стояв на Дніпрі. Дехто з колгоспників поцікавився в них, навіщо, мовляв, сіяти, адже можуть прийти більшовики і забрати собі урожай? Німці на це відповідали так: «Ми прийшли і підемо, а ви як не посієте, то що будете їсти?» Довелося сіяти і посіяли в тих же обсягах і в попередні роки.
Восени 1943 року німці організували будівництво залізничної гілки Лебедин—Будо-Макіївка. Це робилося, щоб пустити потяги в обхід вузлової станції ім.Шевченка, використовуючи при цьому вже існуючу гілку Лебедин-Сигнаївка. Для цього в колишній склад №5 привезли до ста військовополонених і організували там тимчасовий табір.
Крім військовополонених, на будівництво залізниці залучали населення Лебедина і Журавки за розпорядженнями старост. Через недоїдання та жорстоке поводження частина полонених помирають і їх там же, біля складу, закопували. Прах їх покоїться там і нині. Жаль, що ми зараз не знаємо ні імен, ні кількості цих нещасних жертв. Через багато років дехто з колишніх робітників, які ремонтували цей склад після звільнення, розповіли мені, що вони бачили в складі стіни, вкриті написами з прізвищами полонених та адресами. Тоді нікому — ні керівникам, ні рядовим робітникам, — не прийшло в голову зберегти ці написи, частина з яким були передсмертними. Нічого дивного — ще йшла війна і людське життя було маловартісним, не говорячи вже про пам'ять. Тому ці написи зашкребли сапами і заново побілили.
А залізницю з Лебедина до Будо-Макіївки побудували, хоча й закінчували цю роботу на початку зими в жахливих умовах. Німці провели по ній декілька потягів, але в умовах наближення до нашої місцевості наступаючих частин Червоної Армії, рух був припинений.
Із настанням 1944 року вже все говорило про майбутнє звільнення. В небі почали з’являтися радянські літаки, зав’язувалися повітряні бої, а з боку Черкас, Кіровограду було інколи чути артилерійську канонаду.
Перші підрозділи радянських військ з’явилися на південній околиці Лебедині ввечері 25 січня 1944 року, а вранці наступного дня «червоні» танки дісталися заводу. Німці швидко, без опору, відступали на Матусів, причому виводили з ладу залізницю, перебиваючи рейки невеликими вибуховими пакетами.
У ті дні тривала відлига і утворилося жахливе бездоріжжя. Танки і машини надсадно ревли, важко пересуваючись по шляхах, солдати брели, ледве витягуючи ноги з багнюки.
А ввечері ці знесилені люди набивалися в хату, падали, де могли, і відразу засинали. Вся підлога, лава, ліжко були зайняті. Мені з матір’ю залишилася піч і в мене була вікова перевага, бо я міг лежати на печі, простягнувши ноги. А вийти з хати в темноті було майже неможливо.
Населення Лебедина і навколишніх сіл було мобілізоване на допомогу наступаючим частинам армії. Довелося рубати дерева, гатити струмки і болота, щоб пройшли танки. А машини і підводи витягували буквально руками. Щоправда це тривало недовго, бо скоро морози скували землю знову.
Електростанція заводу працювала при німцях до їхнього відступу, а вже на другий день після звільнення її персонал знову був залучений до роботи.
Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, далі буде