Шполянська вулиця Затишна (колись Пархоменка) береже свої маленькі і великі таємниці історії нашої Шполи і, зокрема, періоду Другої світової війни. Є серед її будинків і той, за стінами якого у непрості воєнні часи було врятоване життя маленької єврейської дівчинки Клари Винокур…
Сьогодні вулиця Затишна зовсім не схожа на ту, якою була сто, навіть п’ятдесят років тому. Тоді вона називалась вулицею Пархоменка. Сучасна назва їй нині дуже пасує, бо й справді, від чепурненьких двориків, прибраних будиночків, зелені садів та квіткових клумб віє якимось затишком і спокоєм. Стіни будинків багатьох мешканців Затишної, а колись вулиці Пархоменка, досі зберігають великі і маленькі таємниці історичного минулого нашої Шполи. Щоб поринути в одну з таких таємниць, відкриваю хвіртку у двір шполянки Майї Панасівни Негоди…
Назустріч виходить усміхнена, чепурненька і приязна літня жінка. Люб’язно запрошує до своєї оселі. Пані Майя показує власноруч вишиті вироби – це її хобі, світлини дітей, онуків і правнуків, яким радіє і якими тішиться, розповідає про своє життя, родину, про своїх батьків, згадує воєнні часи, і на її очі навертаються сльози… Ми повертаємо пам’ять у минулі роки Другої світової.
Майя і її дві сестри зростали у родині подружжя Олени та Панаса Куприєвичів. Коли почалася війна, дівчинці ще й п’яти років не було, але ті часи назавжди закарбувалися в пам’яті, тож час від часу виринають епізодами минулого, щоб повернутися в ті далекі роки ще раз.
– Мені було 3 чи 4 роки, коли батьки переїхали до Шполи, – згадує жінка. – Спочатку жили біля автовокзалу, згодом батьки придбали половину цього будинку. Він колись належав пану Херсонському, якого у Шполі називали «бедным парикмахером».
Коли до Шполи ввійшли німці, їм напевне чимось приглянувся цей будинок, бо вони виселили нас із цієї квартири, і ми тоді тимчасово розмістилися у хаті по вулиці Лебединській. А тут була чи то німецька комендатура, чи то штаб, але німецькі офіцери більше розміщалися в іншій половині.
А задовго до того, як окупанти зайняли будинок, саме його стіни стали прихистком для єврейської дівчинки Клари Винокур, яку Куприєвичі переховували від фашистських карателів.
Маленька комірчинка стала прихистком для Клари і її брата
У пам’яті пані Майї переплітаються епізоди минулого. Вона показує кімнатку без вікон, яка у воєнні часи слугувала комірчиною, там стояло ліжечко, на якому, як злякане зайченя, коротало тривожні ночі юне дівча.
Коли саме Клара втратила батьків, Майя Панасівна не пам’ятає, але добре пам’ятає, що жили Кларині батьки на цій же вулиці Пархоменка. Чула, що їх нібито розстріляли під час масового винищення євреїв у Шполі.
– Коли почалася війна, батько мій потрапив до полону, був десь тут неподалік, не пам’ятаю точно: чи біля Умані, чи біля Звенигородки, але звідти йому вдалося втекти додому, – розповідає жінка. — Тож деякий час він переховувався то тут, удома, то у селі Катеринопільського району. Якось, повертаючись додому, привів до нас Клару, – розповідає пані Майя.
Клара і її братик Гриша переховувалися якийсь час у нас, потім батько возив їх у село, десь на Катеринопільщину. Але, як розповідає Майя Негода, про будинок у тому селі, де переховувався Гриша, нібито проговорились сусіди, і хлопчика розстріляли.
Згодом батько пані Майї пішов на фронт. Коли ж Шполу було звільнено від окупантів, мати дівчини з дітьми повернулася з будинку по вул. Лебединській до своєї квартири. Жили всі в одній маленькій кімнатці, а в іншій розміщувалася офіцерська їдальня. Готували – у сусідньому будинку, там була кухня. Побут наших солдат був неналагоджений, дівчинка пам’ятає, як ті гріли у дворі великий казан води і милися прямо на снігу, на зимовому холоді.
Після звільнення міста, врятовану Клару одразу влаштували на роботу на харчокомбінат, який після визволення міста запрацював у центрі Шполи, ним, як пригадує Майя Негода, тоді керував пан Липовецький. На цьому маленькому підприємстві почали виробляти газовану воду.
Якось увечері у вікно будиночка Куприєвичів постукали. На порозі стояла Клара з пляшечкою води.
– Ось… це вам… «зельцерська вода», як вдячність – вона простягнула півлітрову пляшечку газованої води і кілька солодких цукерок-подушечок із повидлом.
«…Ти для мене назавжди залишишся дівчинкою з вулиці Пархоменка…»
Минули роки…Доля Клари склалася так, що вона спочатку жила у Києві, стала однією з перших в Україні, хто займався історією Бабиного Яру, створивши зі своїми однодумцями однойменний фонд. Згодом переїхала до міста Філадельфії в США. Та всі ці роки не припиняла спілкуватися спочатку з батьками Майї Панасівни, а після їхньої смерті – з Майєю Панасівною.
«…Ти для мене назавжди залишишся дівчинкою з вулиці Пархоменка… –написала в одному зі своїх листів до Майї Панасівни пані Клара і розповіла зворушливу історію:
… Якось одна жінка принесла мені коробку цукерок – халву в шоколаді. Я сказала їй, що не люблю цукерок, але вона наполягала, щоб я уважно прочитала все на коробці. Виявилося, що ці цукерки виготовляють у Шполі, по вул. Леніна, 33 – на кондитерській фабриці. Я купила декілька коробок, всіх пригощала і дуже пишалась цими цукерками…»
Це було ще 20 років тому. Уже два роки Клари Винокур немає. Але жінка встигла віддячити своїм спасителям. І ще за свого життя посприяла тому, щоб батьків Майї Панасівни – Олену та Панаса Куприєвичів було удостоєно звання «Праведник народів світу». В Ізраїлі праведниками називають людей, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Це звання присуджується міжнародним інститутом пам’яті «Яд-Вашем» у Єрусалимі, а імена праведників вписуються до Стіни Пам’яті.
За останні роки на цій стіні з’явилися імена близько 1500 українців. Тоді, наприкінці 90-их років Анна Азарі – повноважний посол Ізраїлю в Україні в Черкасах вручила грамоту і медаль «Праведник народів світу» Майї Панасівні Негоді, і тепер жінка береже ці нагороди, як сімейну реліквію і святу пам’ять про своїх батьків.
На сайті Музею та освітнього центру про Голокост (США) після смерті Клари Винокур була розміщена стаття про нашу землячку, яка була активним членом цього музею, коли переїхала до м. Філадельфії : «Пам’яті Клари Винокур» (In Memory of Klara Vinokur):
«…Клара походила з міста Шпола. У 1941–1942 рр. нацисти прийшли і знищили єврейське населення. Кларі було близько 13 років і її відправили в табір примусових робіт. Її молодший брат, Григорій, був убитий у Шполі. Клара працювала, поки не захворіла, її відправили в лазарет (без ліків та лікування). Через тиждень її та ще 19 осіб вивезли з табору до сусіднього лісу, де було викопано 2 ями (по 10 євреїв на кожну яму). Клара інстинктивно кинулась в якісь кущі саме тоді, коли стрілецький загін почав стріляти, тоді одночасно ще й почався дощ. Так вона вижила. Повернулася до Шполи і ховалася, поки радянські війська не звільнили місто. Клара взяла землю з ями, в яку її планували закопати, і зберігала цю землю біля свого ліжка до кінця свого життя.
Згодом стала вчителем і викладала у Києві. Вона керувала будівництвом пам'ятника в Києві жертвам погромів у Бабиному Яру. Було побудовано другий пам'ятник, який краще відображав правду про знищення євреїв у Бабиному Яру.
Зрештою Клара приїхала до США. Тут вона допомогла у встановленні меморіалу жертвам Бабиного Яру (розташованому на кладовищі Монтефіоре). Вона організовувала щорічні церемонії пам'яті на Монтефіоре, ретельно контролюючи кожну деталь церемоній. Кілька років тому вона передала керівництво церемонії пам'яті Бабиного Яру, але продовжувала брати участь у кожній програмі.
У 2001 році вона стала активним членом Музею та освітнього центру про Голокост, коли вона приїхала до Філадельфії. Вона розмовляла з групами. Вона допомогла встановити дисплеї у наших вітринах. Вона допомагала перекладати матеріали з російської на англійську. Вона також була членом нашої ради протягом усіх цих років…»
Лариса БАЧИНСЬКА