Шполянка Інна Собеннікова про повномасштабне вторгнення дізналася трохи раніше, ніш більшість людей. Її син Валентин служив на контракті й за кілька днів до війни мав приїхати додому на ротацію, але не вийшло. Відтоді для жінки не було жодного спокійного дня.
Її син підписав контракт у лавах ЗСУ у 2021 році.
"Валік пішов служити ще до повномасштабної війни, - розповідає пані Інна. - В 2020 році почав вже думати про службу, після надихаючої розмови з давнім знайомим, а вже в 2021 році остаточно прийняв осмислене рішення та підписав контракт у лавах ЗСУ та згодом був на позиції в Донецькій області".
До повномасштабного вторгнення Валентин повинен був приїхати додому на ротацію, тому задля документів спочатку відправився в Мукачево, але вже 20 лютого 2022 року їх викликали на позиції.
"Я памʼятаю як чекала його тоді вдома, - продовжує жінка. - Замість цього, отримала звістку, що буде війна і їх терміново викликають на лінію фронту. Через специфіку їхнього підрозділу розуміла, що він буде «на нулі», так і сталося: з перших днів він із побратимами був у пеклі Запорізької області".
Деякий час Валентин виходив на звʼязок постійно, коли мав таку можливість. На початку березня 2022 року зв’язок з ним пропав повністю.
"Протягом семи днів звʼязку не було, я кожен день молилася, відчувала, щось страшне коїться з моєю дитиною, - ділиться пані Інна. - Тоді це був перший такий випадок. Коли він все-таки набрав, то перші слова були: «Мам, я не знаю як я вижив, був на нулі, в самому епіцентрі пекла». Розповідав, що тримав хрестик, поки летіли касетні бомби і не зрозумів як порвав його. Вважає, що він захистив його. Казав, що з ним був побратим і поки вони лежали й закривались руками від снарядів, згадував сімʼю, думав, що ніколи нас вже не побачить. Коли все затихло, його друг більше не зміг піднятися. Валік намагався його реанімувати, але через уламок в спину він просто стік кровʼю у нього на руках. А найстрашніше, що подібних історій у нього вже дуже багато і ти не можеш допомогти, коли це відбувається. Кожен раз, коли він їх розповідає, моє серце розривається, адже там моя дитина і тисячі інших дітей, які боронять Україну, болить за кожного".
Валентин і його побратими з перших днів перебувають у найскладніших точках фронту. З березня по червень жили лише в посадці, без можливості вийти в цивілізацію.
"Це дуже тяжко, його фізичне здоровʼя назавжди похитнулося контузіями й іншими болячками, його ментальний стан ніколи не буде таким як до війни, - каже Інна, - Більшості його близьких друзів вже немає в живих. Окрім кошмарів і купи супутніх проблем, про війну йому будуть нагадувати ще осколки в нозі, які тепер скоріше за все назавжди з ним. Як для матері, мені головне, що він живий, але думки «як буде далі?» не лише болючі, але й страшні. Про мій стан здоровʼя і говорити не потрібно, адекватні люди самі зрозуміють, як це - жити з постійною тривогою, страхом і вдячності Богу, що оберігає мого сина в пеклі. Я тримаюся, бо це робить і він. Не маю права здатися поки він там, можу лише бути його підтримкою".
Жінка разом з волонтерами неодноразово їздила до бригади сина. Передавали гуманітарну допомогу та інше. В такий тяжкий час, поки хтось воює, інші повинні допомагати всіма силами, адже це буде найкращою підтримкою для воїнів, наголошує мама воїна.
"Допомагайте, чим можете, донатьте, не займайте зручну позицію «моя хата з краю», - закликає пані Інна. - Люди, яких дійсно обʼєднує війна, мають найсильніший звʼязок, памʼятайте про це".