Він став лауреатом Шевченківської премії водночас із Василем Стусом – у перший же рік Незалежності! Бо належав до покоління письменників, які творили у часи Великого погрому – за керівництва Україною Володимиром Щербицьким, у роки найбільших репресій після 1937 року.
Саме в цей час Іван Білик написав свій найвідоміший і водночас найскандальніший твір, «Меч Арея», що став новою віхою в українській літературі та жорстким випробуванням для автора.1972 року роман заборонили та вилучили із бібліотек, а нерозпродані примірники – із книгарень. Письменника змусили звільнитися з редакції «Літературної України» (відтак він 3,5 року був безробітним і лише 1976 р. зміг влаштуватися у часопис «Всесвіт» … друкаркою), позбавили права друкуватись, зацькували у пресі. Після цього книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном – у Канаді, США, Великій Британії та інших країнах. Тож до нині її видали 15 разів, 9 із яких – за кордоном. А все тому, що автор знехтував ідеологемою «спільної з Росією колиски», відновивши натомість неперервність традиції Скіфії – Русі – України…
Заборона – найкраща реклама
Отож, роману, забороненому за «неправильне трактування історії», судилася подвійна, трагічно-щаслива доля: він став вигнанцем і бестселером водночас. Бо коли після відповідної постанови ЦК Компартії України книгу кинулися вилучати по всіх книгарнях та бібліотеках, було надто пізно: із 65 тисяч накладу вдалося конфіскувати лише 5!
Іван Білик знав точне число, бо їх тоді звозили у видавництво «Радянський письменник»: виривали титульну сторінку і підшивали.
«Еллади ще й на світі не було»
Чому ж такий ажіотаж здійнявся довкола історичного роману? Бо його автор у страшному 1972-му, що почався масовими арештами інтелігенції, видав роман про Київ та киян… V століття, що спростовував усталені совіцькою історіографією тези про Україну як молодшу сестру Росії. Ба більше, зі сторінок роману історична постать гунського царя Аттіли – переможця 700-тисячної армади персів, постала як київський князь Богдан Гатило! Білик зворохобив читачів гіпотезою, що гуни – не лише слов’яни, але й безпосередні пращури саме українців, що з доісторичних часів жили обабіч Дніпра!
Власне те, що на карті пізньої античності – серед кельтів, готів, скіфів, сарматів, фракійців, балтів – Іван Білик знайшов місце і нашим предкам, найбільше і спантеличив радянських ідеологів, – вважає історик Олена Апанович. Письменнику інкримінували «оспівування і романтизацію минувщини, якої не було», «фальшування історії», хоча автор свою позицію обґрунтував у післямові – «Аксіомах недоведених традицій». Наполягав: «якщо французи нещодавно відсвяткували 2000-ліття своєї столиці тільки на тій підставі, що Юлій Цезар згадував серед переможених ним якесь плем’я паризієнів, а сам Париж засновано 500 років потому, – то ми мусимо взяти за рік народження нашого Києва принаймні той рік V століття до нової ери, коли Геродот відвідав Україну, хоча «столиця скіфів Басілея» існувала вже давно до Геродота». Посилаючись як на праці десятків визнаних світом істориків, так і найновіші розкопки археологів, доводив: «на Україні вже п’ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форм якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу… Та й розміщення кількох таких двоярусних печей поряд свідчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку…І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а «дикими данайцями», які тільки й уміли, що служити у допоміжному війську найманих пращників найдавніших династій фараонів».
Бестселер на замовлення мами
Прийнято вважати, що «Меч Арея» був другою літературною спробою письменника-початківця, до якого його спонукала… мама. Не зайве пояснити, що напередодні народження Іванка його 26-річний батько загинув як «ворог народу», тому хлопчику дали мамине прізвище. Дитя, яке пережило голодомор, бачило смерть діда, бабусі, старшої сестри; дрібням запам’ятало, як бабуня (правнучка І. Котляревського) на сковороді смажила жабку; потім був притулок для дітей-доходяг, які помирали від голоду.
Зрештою, і сам письменник в одному зі своїх останніх інтерв’ю, за три роки до смерті розповідав: «Перша моя книжка називалася «Танго» – про Латинську Америку. А моя мати, хоч і була людиною без освіти, але читала все, що їй потрапляло до рук. Бачите, у мене виставлений 50-томник Франка? Я прочитав, може, 5 чи 6 томів, а вона прочитала усі 50! Коли вийшов цей роман, питаю: «Мамо, як він Вам?» – «Хороший роман, синку. Але якби ти щось історичне написав…» Вона буквально обожнювала історичну літературу. І ото я, на замовлення рідної матері, почав шукати тему. І шукав дуже довго…»
І вона, наче Ньютонові, впала йому буквально на голову: «Рився в бібліотеці Спілки письменників і завалив верхні полиці. Книжки з гуркотом та курявою попадали і мало не вбили бібліотекарку Берту Іллівну, – розповідав. – Коли ж почали прибирати, вона каже: «А оцю ви бачили?» (це була книжка «Аттила и Русь IV–V столетий» Вельтмана, що жив у ХІХ столітті). Я взяв її з собою, подивився і… захопився. Автор цієї наукової розвідки наштовхнув мене на думку, що Аттіла – наш хлопець… На цій основі я дуже швидко написав роман і дав йому назву «Меч Арея».
Потім подав у видавництво “Молодь”, і там (до того мене ніхто не знав), несподівано для мене, роман сприйняли на піднесенні: «Бігом давайте рецензента! Є у вас знайомий історик? Будемо видавати наступного ж року, позапланово!» … Я сказав: «Давайте кого хочете!»
Рецензентом за випадковим збігом обставин став Петро Толочко. Роман автора-початківця він фактично «розбомбив». «Було літо, усі по відпустках, і єдиний, кого знайшли – безробітний археолог, – згадував Білик вже у 80-річному віці. – Він був кандидатом наук з Інституті історії. Це був теперішній академік, а тоді нікому не відомий Петро Толочко. І він мій роман зарізав. Мовляв, який Київ у V сторіччі, якщо він у ІХ-му виник? Та ще й Аттіла – Великий київський князь! А пізніше, коли Щербицький вирішив святкувати 1500-річчя Києва, той же Толочко написав: «Київ виник у V сторіччі!»
Утім, сам Білик якось визнав: «Але якби мені дали на рецензію «Меч Арея», то я би його теж «зарубав». Бо… звідкіля Аттіла – київський князь, українець чи русин? Тому після цієї рецензії я засів за післямову – наукову розвідку – і писав її довше, ніж сам роман!»
А відтак затято наполягав: «Історик Михайло Брайчевський мені сказав: «За таку післямову можна доктора історичних наук давати». Вбачаю свою найбільшу заслугу в тому, що я продовжив історію вглиб. І не висмоктав з пальця, а посилався на авторитетні джерела, збирав усе по крупиці».
Перший роман чекав 50 років
Після «доопрацювання» схвальну рецензію на книжку написав уже директор Інституту історії Федір Шевченко, а видавництво «Радянський письменник» одразу ж її видало. А коли отямилися – було вже пізно. «Ще до виходу книжки я мав розмову з Олесем Гончаром. Це вже було після того, як його били за «Собор», а потім дали Героя Соцпраці. Гончар сказав: «Гірко Вам доведеться, якщо видасте цю книжку, готуйтеся до найгіршого». Так воно й вийшло. Щойно «Меч Арея» заборонили, мене вирішили вигнати зі Спілки…Мене поперли з роботи, заборонили друкуватися і перекрили усі шляхи для працевлаштування без дозволу КДБ і ЦК партії».
До слова, за «Меч Арея» Білик встиг отримати величезний на той час гонорар – по 600 рублів за аркуш, яких було 26. «Так що я не голодував, ще й купив матері добру хату!» – згадував він у 2009-му.
… Коли у 1990 році «Меч Арея» реабілітували, навколо роману розпочався страшенний ажіотаж. Видавництво запланувало видати цю книжку накладом у 150 тисяч! Однак паперу вистачило тільки на 50 тисяч, які миттю розмели з полиць книгарень… А під назвою «Меч Арея. Роман, написаний Іваном Біликом літа Божого 7478 і видрукуваний у Києві літа Божого 7511, або 2003 новітнього» цей непересічний твір знову поповнив бібліотеки шанувальників вітчизняної історії…
Ніколи не зізнавався письменник лише у найболючішому: аби побачив світ його направду перший роман – «Яр» – написаний за 10 років до «Танго», ще у 1958-му, довелося чекати рівно півстоліття: його видали аж 2008 року!
(скорочено)
Юрій Никорак «На скрижалях»