Наші земляки в зоні АТО
До мрії йшов ще з дитинства
Ще з самого дитинства захоплення маленького Сергійка Ковіти дивувало його рідних та друзів. Бо все, що цікавило хлопчика, стосувалося саме військової тематики. Іграшками в нього були солдатики, військові машинки, танки. Коли вже підріс ― зачитувався книгами про стратегію та військову справу. Батьки виписували їх для сина через два книжкових клуби на значні суми, підтримуючи і розділяючи його захоплення. З юності мріяв юнак про військову службу. Проте навчання у військовому навчальному закладі через деякі проблеми зі здоров’ям так і залишалося для хлопця лише мрією...
Та Сергій знав, що для того, аби мрія стала дійсністю, до неї потрібно йти, хоча б маленькими кроками, але щоразу наближатися. І тоді вона обов’язково здійсниться. Тож одразу після випускного вечора у своїй сільській школі юнак дав собі обіцянку наполегливо і вперто рухатися вперед.
У Городищенському ПТУ №14 здобув спеціальність зварювальника. А у жовтні 2013 року, щойно йому виповнилось 18 років, підписав контракт з 72-ою Білоцерківською окремою механізованою бригадою.
Служба проходила спокійно, як і у більшості таких же частин. Коли ж у солдатській казармі випадали коротенькі години відпочинку, Сергій Ковіта брався за ручку і писав... Це мав бути пригодницький твір про хлопчаків, які нібито потрапили у воєнні роки Другої світової. Та написати встиг лише 24 сторінки... Зошит зник, як і те безтурботне життя усіх хлопців його групи, котрим було чомусь так нудно навчатися.
Звичайно, тоді ні Сергій, ні його друзі навіть не здогадувалися, що їм, ще зовсім юним, доведеться всі свої набуті знання військової справи застосовувати не на навчальному полігоні, а на справжній і немилосердній війні, про яку знали лише з книг та фільмів і в горнило якої їх просто раптово вкинули...
Неможливо змиритись з жорстокою реальністю
У ць о му жорстокому пеклі страшних боїв Сергію Ковіті довелося побачити і пізнати всього... Нелегко було усвідомлювати те, що люті і немилосердні бої з морем крові, неймовірним болем у серці, втратою близьких друзів ставали буднями. Не з їхньої вини і не за їхнім бажанням... Як можна змиритися з такою жорстокою реальністю, котра теж ставала буднями: ось з цим бійцем вони ще ввечері розмовляли, згадували службу, навіть жартували, а вже вранці, після нічного обстрілу, останки його понівеченого тіла комусь із них треба було збирати... І саме в такі страшні миті в голові невимовним болем пульсувало: хто ж наступний? Що на нас чекає завтра?
...А десь там, далеко у підсвідомості, знову і знову зринали картини мирного сільського ранку. Ось посміхається мама, ось кличе до столу його і братика. А ось його Настя... щаслива і усміхнена...
Постріли та вибухи повертали до дійсності, не давали хоча б на мить повернутися у мирне життя...
Після контузії - знову на передову
Червень-липень 2014-го... Бійці трьох бригад ― 24-ої, 72-ої та 79-ої у «котлі» під Червонопартизанськом на Луганщині. Щодня поливають «Гради» із Росії, а з української сторони гатять ДНРівці. Всі вони настільки щільно затиснуті, що ні боєприпасів, ні продовольства їм не доставляють. В дощовій воді доводиться варити вцілілу за окопами пшеницю та кукурудзу...
На рахунку кожен патрон, якийпотрібно берегти, щоб відстрілюватись. Адже треба, щоб бачили, що вони ще живі...
А потім вони відступали, Сергій — в останньому БМП, що прикривала цей відхід. І раптом... ніби якесь провалля... В очах туман, у вухах шум, ледь доносяться якісь голоси... Опритомнів в лікарняній палаті госпіталя. Лікарі винесли свій вердикт: контузія... Радили повернутися до служби у своїй частині.
...Сергій повертався в рідне село. Це була коротенька відпустка, яку він отримав після страшних днів оборони Донецького аеропорту...
На душі було якось бентежно... Он там, за деревами, вже видніється його рідний Лебедин, село, де він виріс, де живуть його рідні, де таким дорогим є кожен клаптик землі. Його землі, рідної, української, найкращої у цілім світі. Землі, яку Сергій захищав там, на сході країни.
Ця ранкова тиша зовсім не була схожою на ту короткочасну, що так рідко випадала їм, солдатам, на сході.
Зупинившись біля вітряка, задумливо подивився вдалечінь, закурив... Так хотілося зупинити цю щасливу мить і запам’ятати її назавжди.
В голові зринали спогади, якісь думки, то повертаючи юнака в минуле,то нагадуючи останні дні оборони аеропорту...
― Якою ж дорогою є для мене ця тиша, ― подумалось хлопцеві. ― Он ті чепурненькі хатинки, сонна череда, що поволі йде на пасовище, цей мирний передранковий сон моїх односельчан...
І думки одразу ж перемкнулись на інше, те, що не виходило з голови в останні дні: скільки ж доведеться докласти сил, щоб відновити зруйнований війною Донбас...
Це наша - чоловіча робота!
Та Сергій знав: він повинен бути поруч зі своїми військовими побратимами там, на передовій. Зі 190 солдат 72-ої бригади, що живими вийшли з цього «котла» і прибули у свою частину в м. Біла Церква, назад в зону АТО знову повернулося лише 18(!!!). І Сергій Ковіта теж. Батьки вмовляли його залишитись служити у частині, як це зробили інші хлопці, але він не міг, не мав права вчинити по-іншому.
― Мамо, я бачив, як тікають зі своїх хат люди, просто з клумаками, куди встигли зібрати лише найнеобхідніше. Та як я дивитимуся тобі у вічі, коли ти теж будеш змушена тікати зі своєї землі? ― відповідав на материнські благання Сергій. ― Я не ховатимуся і не житиму боягузом. А моя сім’я не сидітиме в погребі, ховаючись від обстрілів. Це наша, чоловіча робота. І мій, синівський обов’язок ― захищати свою землю і свою сім’ю!
І Сергій Ковіта знову повернувся в с. Миколаївку та с. Гранітне, які тоді теж обстрілювали. І знову контузія... Знову госпіталь у Запоріжжі... А після реабілітації ― знову в зону АТО. Цього разу в с. Старогнатівка Волноваського району.
Удостоєний медалі «Військова доблесть»
І зараз 20-річний Сергій, а точніше вже командир відділення Сергій Валентинович Ковіта в бойовому строю. Хоча нині й триває відведення бойової техніки з лінії розмежування у зоні АТО, та багато наших хлопців і досі там в холодних і мокрих окопах, в напруженому режимі війни.
З нагоди державного свята України ― Дня Незалежності, ― оцінивши заслуги молодого воїна Сергія Ковіти, його удостоєно високої нагороди — медалі «Військова доблесть». Сергія, як і раніше, люблять, підтримують і з нетерпінням чекають вдома його батьки, брат та дівчина Настя.
― Ми всі дуже хвилюємося за нашого Сергійка, але всі пишаємося ним, ― каже мама Людмила Іванівна Ковіта. ― Завдяки фінансовій під- тримці Групи компаній «ЛНЗ», він пройшов реабілітацію. Щира вдячність від нас, батьків усіх солдат, і волонтеру Лілії Усик та її мамі за їхню допомогу, за одяг та продукти, які вони привозили нашим дітям, за просте тепле слово та материнські обійми. Адже і пироги, і інші смаколики, які їм доставляли з дому в посилках, хоча б на мить повертали наших дітей до батьківської хати, ставали тією ниточкою, що зв’язувала солдат з рідними.
Протримайтеся ще трішки!
Сьогодні, зустрічаючи на вулиці будь-кого із солдат, які були там, в зоні АТО, ми зовсім не підозрюємо, що насправді довелося кожному із них пережити. Так, їм нелегко повертатися у нашу дійсність, важко сприймати будь-які прояви несправедливості, бо вони знають, чого коштує людське життя і якою ціною виборюється мир для їхніх рідних і знайомих. Для всіх нас.
«Дорогі наші солдатики! Будь ласка, протримайтеся там ще трішки, ― написав у своєму листі маленький першокласник солдатам, які воюють на сході країни. ― Щойно мені виповниться 18 років, я одразу ж приїду до вас і допоможу відвоювати нашу Україну!».
«Протримайтеся ще трішки! ― благають матері, батьки, брати, сест- ри, дружини та кохані. — І повертайтесь додому живими! Ми всі чекаємо на вас».
Нам же усім хочеться побажати Сергію Ковіті та усім його побратимам швидкого повернення додому живими та здоровими, а його батькам щиро подякувати за виховання сина!
Лариса БАЧИНСЬКА.