МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

Мій сусід, скільки його пам’ятаю, пишався тим, що в нього немає ніяких національних сентиментів, — він гордо називав себе громадянином світу. Доктор наук, зі знанням кількох мов (знає й українську, але по­слугувався нею вкрай рідко — здебільшого в стосунках зі мною), чимало їздив по світу, беручи участь у різних симпозіумах. Здається, у нас було мало підстав для близь­кого спілкування, тільки одне об’єднувало — цікавість до зарубіжної літератури. Ми обмінювалися її новинками: Павич, Кундера, Брох, Лек- лезіо, Віткевич, Етвуд, Талеб, Еко…
Мені цікава його оригі- нальна рецепція кожного твору. Аналізуючи їх, сусід часто виходить із різних теорій психології. Його книж- кові полиці забиті виданням Фройда, Фромма, Юнга, Кляйна, Райка, Ференці, Роджерса. Він добре знає всю цю лектуру і його моно­логи з приводу зарубіжних романів незрідка розроста­лися в лекції з прикладної психології. (Вже ніколи не по­вторяться ті інтелектуальні розкоші, бо сьогодні ми обоє живемо по-іншому).
З початком Майдану мій приятель невпізнанно змінився — такий раніше відсторонений від будь-якого натяку на соціальне життя. З його демонстративним не­бажанням бути елементом натовпу — опинився серед студентів та громадських активістів, із яких, власне, й почалася Революція Гідності. Тепер ми бачилися лише вря­ди-годи. Інколи, зіткнувшися з ним, чув від нього отой ха­рактерний запах диму, що вирізняв людей Майдану — цілу зиму в таборі повстанців постійно горіли дрова і вологі дими не тільки здіймалися в київське небо, а й увіходили в кожну нитку одягу людей, надовго поселяючись там своїм характерним запахом. А ще бачив я запалені від хронічного недосипання очі приятеля. «Як гадаєш, що буде?» — запитував. «Режим упаде, — відповідав він, — але задушить багатьох. За все, виявляється, треба пла­тити…».
Тоді ще не було перших смертей. Тоді Майдан ще співав, танцював, молився. І все видавалося повторен­ням сценарію Помаранчевої революції. Але естет і книж­ник прозирнув у недале­ке майбутнє й побачив там смерті людей Майдану. Коли почалася неоголошена війна на Сході, він одразу ж зго­лосився в добровольчий ба­тальйон. Його відмовляли — чоловікові під шістдесят, який, мовляв, уже з ньо­го вояк, але він наполіг на своєму. Ми зустрілися, коли від від’їздив у зону. Сиділи серед його книжок і він гово­рив: «Виявляється, надто високо вознісся я своєю гординею, коли вирішив, що не матиму жодного сто­сунку до цього гидотного болота, в котрому дово­диться існувати. Я вважав, що не належу натовпу, не маю його примітивних інстинктів та стереотипів. Я проживу зовсім інакше, а інакше не виходить…».
«Якщо зі мною щось станеться, бібліотека зали­шиться синам…». Я пере­бив цей монолог, переводячи розмову на іншу тему, однак він провадив далі: «Усе жит­тя збирав бібліотеку, а те­пер книга стала ніщо. А ще більше лихо — не читають. Ми боїмося вголос сказати, що не читання українців — це одна з реальних загроз національній безпеці дер­жави…».
Не знаю, чи прощався сусід із синами, від’їжджаючи в зону бойових дій. Знаю, що в нього були з ними складні стосунки. Він розлучився з дружиною, і сини сприйняли те як факт його зрадництва. Мовляв, він кинув їх. І вони стали його бойкотувати. А він, з його амбітністю, ніяк не міг переступити через себе, щоб терпляче пояснити їм багато речей і замиритися. Не знаю і чи бачився він із синами, коли приїздив перед Новим роком із зони на два тижні.
Єдине знаю (про це при­ятель мені виразно сказав): нині не почувається такою мірою «громадянином світу», тільки символічно приналеж­ним до України. Тепер у його самоідентифікації чима­ло змінилося. «Український вектор став визначальним, — пояснив він. — Раніше, борючись у собі з совком, я притлумлював у душі українця, перекреслював усі українські ознаки. Плекав і підживлював космополітизм. Але виявляється, що можна бути й українцем, і грома­дянином світу — між ними немає ніякої суперечності». За його словами, все це відбулося в ньому під впли­вом революції і війни. Якби не всі ці події, то, очевидно, жив би так, як і раніше — таким собі внутрішнім емігрантом.
Війна в конкретному людському вимірі — це коли полетіло шкереберть усе узвичаєне, нормальне, запла­новане. Ось двадцятилітній нацгвардієць Микола Ка­блаш, знаний у колі своїх по­зивним «Шаман», якраз на свій день народження опи­нився в Донецьку, де відразу ж довелося вступити в бій із сепаратистами, які штур­мували обласне управління міліції. Далі брав участь у протистояннях із ворогом під Маріуполем, бачив смерті побратимів.
Після ротації випало штурмувати Первомайськ. Згадує, що саме того дня його брат одружувався, а він, переборюючи страх, ішов назустріч кулям. Удома на нього чекає молода дружина. Він наголошує: воює за неї, за рідних, за родинне вогнище. Хай не мають ілюзій політики й олігархи, що це за їхнім по­кликом і за них хлопці пішли на війну. Вони якось не впи­суються в той образ Вітчизни, який вимальовується в душах вояків. Вітчизна — це те, що ти сам вважаєш Вітчизною. За словами хлопця, ти більше це відчуваєш, аніж можеш сказати. Не навчений він на ритора. Це парламентські де­мосфени можуть велемовно розводитись на патріотичні теми, хоча їм здебільшого не знаний отой благородний імператив, що веде людину в бій.
Поважний і статечний Павло Петренко з Воронько- ва Бориспільського району на Київщині не підпадав під мобілізацію — чоловікові вже перейшло за 53 роки. Але він виставив у військкоматі залізний аргумент: має по- трібну для фронту професію — у вісімдесяті, під час служби в армії, був водієм БТР. Спрацювало. Добро­вольця зарахували до складу 128-ої Мукачівської гірськострілецької бригади. А на його гусеничному бро- нетранспортері майорить прапор, на якому написа­но «Вороньківська сотня». Охочий розповідати всякі цікавини, Павло Григорович, який добре знається на рідній історії, захопив побратимів сюжетом про вороньківську козацьку сотню під орудою хороброго Івана Черпака, що боролася в рідних кра­ях проти червоних. Вража­юча подробиця: в лютому 1919 року триста козаків витримали кількаденний бій проти кількох тисяч во­рога. Відбувалося це на річ- ці Трубіж біля Баришівки. Ось так через дев’яносто п’ять років відлунюють ті події в донецьких степах під час нової битви за Україну. Виявляється, в історії ніщо не минає безслідно. Як нотні знаки музику, так і люди не­суть крізь час голос історії, і вона може озватися будь- коли і будь-де. Як, наприклад, ось тут.
Читаю в Інтернеті сповідь Назара Барилка зі Львова: «Побачити смерть в обличчя — це коли відчуваєш тепло своєї ж крові». Абсолютно благополучний хлопець пра­цював у торгівлі, вирішив виїхати до Австрії. Вже було оформлено всі документи, призначена дата від’їзду. На­зар дивився вдома вечірню телепрограму, а там мови­лося, що немає ротації, бо немає кому воювати, закли­кали, щоб інші не ховалися за спинами жінок. За сло­вами Барилка, цей сюжет перевернув у ньому все. «Я цілу ніч після того не спав. А зранку подзвонили з військкомату, що потрібно документи привезти. Це просто добра доля була — не інакше. Я навіть не ва­гався, прийшов туди і мені вручили повістку. Вдома нікому не говорив, що мене забирають... У середу мав їхати в Австрію, все було проплачено, але я вирішив інакше — і в суботу поїхав на війну. Це був дуже важ­ливий вибір».
Після короткого навчан­ня на Яворівському полігоні він опинився в 24-й бригаді. Його призначили команди­ром відділення. Розповідає, як довелося воювати без тепловізорів і нічників (а його відділення мало ви­ловлювати диверсантів та розвідників) чергували по 12 годин. «Люди засина­ли, бо їх валила з ніг уто­ма. Зазвичай ми мали визначені точки, і між ни- ми було метрів по 20-30 відстані. Перешіптувались. Якщо чули, що хтось десь засинає, підповзали з іншої позиції і давали змогу людині поспати. Так одне одного підстраховували… Мені доводилось бачити інколи, як люди не витри­мують психологічно цієї війни. Був випадок, коли старший чоловік, який мені в батьки годиться, почав плакати, бо хоче додому, до рідних. Що я можу в такій ситуації? Тільки за­спокоювати словами, що повернемось обов’язково, що треба просто почекати. А він все одно плаче, як мала дитина… Боляче було дивитися на таке. На війні стаєш і воїном, і психоло­гом одночасно. У нас майже всі були старші за мене. І чомусь мені часто випада­ло заспокоювати людей. Та інколи в самого емоції виривалися, виходили зі сльозами…».
Назара поранили на по­сту. Три кулі розірвали артерію в нозі. «Я не забуду ніколи, як лежав на бетоні й бачив смерть в лице — це коли відчуваєш тепло своєї ж крові, а її так багато, що в ній наче плаваєш. Я досі відчуваю її запах...».
Його врятували — бійці з відділення вміло наклали жгут. Але транспортували по­раненого 10 годин. Це й ста­ло причиною ампутації ноги. В Харкові опритомнів після операції. Побачив довкола себе в реанімації молодих скалічених хлопців. Можна уявити його душевний стан. За кілька днів Барилку ви­повнилося 27 років. Як жити далі? Він дав собі відповідь на це запитання. Знайшов у собі сили не заламатися. Пройшов дві операції. Пере­жив ускладнення, коли роз­почалася несподівана кро­вотеча, яку помітила чергова медсестра (він називає її своїм ангелом-охоронцем).
«У госпіталі неважливо, хто ти й звідки і яке в тебе звання. Всі розуміють: якщо ми не підтримуватимемо одне одного, то ніхто за нас цього не зробить. Оце усвідомлення нас зараз і тримає...».
Назар не перестав бути психологом для інших і для себе. Щоденно вів розмови з собою, переконував себе. Нарешті — раніше, ніж про­гнозували лікарі, — став на милиці. Він ні за чим не шкодує. Каже, що не міг відсиджуватися, і щоб його родину та його дім захищали інші. Вірить, що знайде своє місце в новому житті.
«Дуже хочу сім’ю і сина, тому що я єдиний в сім’ї продовжувач роду».
Читаючи про цю духов­ну одіссею, вслухаючись у Назарові щирі слова, віриш, що його характер допоможе в цих тяжких випробуваннях, які випали на його долю. До­бре, що він надарований дорогоцінним талантом до­помагати самому собі. Чи й треба казати, що це справді унікальний талант. Небагато з нас можуть ним похвалитись.
Історики, як правило, рідко пишуть про конкрет­них людей, учасників навіть вирішальних подій. Історикам значно цікавіше розповідати про глобальні масштаби, про тріумфальні перемоги, нищівні поразки, геніальні стратегії й тактики. Реєстри персоналій, причетних до сюжетів, котрі осмислюють історики, — не їхній матеріал. Але кожна конкретна людська біографія в контексті описува­них подій, сказати б, інтимізує їх, конкретизує загальне, ро­бить значно зрозумілішим, бо відтісняє на другий план аб­страктний зміст.
(Далі буде).
Назар БАРИЛКО.
Микола КАБЛАШ.