МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

(Продовження. Початок в №№30—32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік, №3 за 2016-ий рік).

Уявімо собі молодого сільського чоловіка з Поділля. Йому — трид­цять. У нього двоє синів. Одному чотири роки, другому — півтора. Він працює трактористом. Звати його Анатолій Ткачук. Звичайно ж, йому судилося зовсім інше життя. Але — війна, мобілізація. Ще влітку Голодашівка Бер­шадського району проводжала Анатолія на фронт. Він не каже, що тоді відчував. Мовляв, треба — то треба, а тому й іду, полиша­ючи вдома дрібних дітей.

Танкіст Ткачук воював у Ізюмі, Волновасі, Тоненькому, Спартаку побіля Донецького аеропорту, де його було поранено. Розповідає журналістам: оскільки танкістів у нас мало, то знову й знову до­водиться йти в бій. Лише інколи випадала можливість перевести подих на якусь годину в бункері.

Кореспондент запитує його про волонтерів. Ткачук говорить про них найподячнішими слова­ми. Вояки заборонили волонте­рам під’їздити безпосередньо аж на позиції — це дуже небез­печно. Волонтери полишали свій вантаж на блокпостах, а вояки розвозили все те по бліндажах на позиціях.

На жаль, є багато такого, що не хотілося б і згадувати. На штурм ворожих позицій ки­нулося чотири наших танки. За словами Ткачука, їх мала при­кривати 25-та бригада. Але, як танкісти з прикрістю виявили, прикриття не було. Невідомо чому керівництво відкликало групу прикриття. Зате з усіх боків на них пішли ворожі танки. За словами Ткачука, їх мала при­кривати 25-та бригада. Але, як танкісти з прикрістю виявили, прикриття не було. Невідомо чому керівництво відкликало групу прикриття. Зате з усіх боків на них пішли танки.

У нерівному бою з ворогом наша група була розбита. Тка­чук розповідає, як екіпаж одно­го з танків було взято в полон. Танкістам — по двадцять три роки. Згодом сепаратисти по­казували їх по телебаченню. З усього помітно, що з них знуща­лися, каже воїн.

Анатоліїв танк також підбили. Екіпаж рятувався втечею і пере­ховуванням в руїнах, неоднораз потрапляв під обстріли. Це було пекло. Молився, щоб лишити­ся живим і ще побачити синів. Має багато претензій до коман­дування, різко говорить про тих генералів (а їх — переважна більшість!), які відсиджуються хтозна-де, а коли до них хлопці звертаються по допомогу, — до­помога не приходить.

Розповів Анатолій і такі вражаючі подробиці війни, пов’язані з обороною аеропор­ту. Коли вибухнув підірваний термінал, «кіборгів» привалило перекриттям. Вони благали про допомогу. Допомога не прихо­дила. Їх уже поховали заживо. Ті, хто мав гранати, підірвали себе. Так закінчилася вогненна епопея Донецького аеропорту. Цього ніяк не може забути боєць із першого танкового батальйо­ну 93-ої бригади Анатолій Тка­чук, що лікується у Вінницькому госпіталі. Одужає, йому дадуть якийсь десяток днів — і знову на фронт. Він мовчить. Але його очі говорять про все. Це очі людини, яка бачила пекло.

Очевидно Маркіян Паславський уявляв, що останні роки його життя минатимуть за сценарієм буднів благополучного американського пенсіонера. Ці люди здебільшого насолоджу­ються загалом безтурботним існуванням — майже неодмінно мандрують чи не по всьому світу, ніжаться на узбережжі Майямі, споглядаючи велич Атлан­тики під бездонними небесами. Подеколи ці люди видаються життєрадіснішими за покоління своїх дітей і внуків. Про той фе­номен постійно говорять світові ЗМІ, не перестаючи йому диву­ватись і ним захоплюватися.

Маркіян Паславський у цьо­му сенсі був типовим амери­канцем. То більше, що він був значно молодший за багатьох «емеритів». Народжений в українській родині в Нью-Йорку 1959 року, він мав кілька сторінок біографії. Вступив до військової академії Вест-Пойнт, служив у полку рейнджерів (спеціальні підрозділи, призначені для диверсійно-розвідувальних дій у тилу ворога). 1991 року капітан Паславський вийшов у відставку і переїхав в Україну. Працював тут консультантом з питань інвестицій у фінансовому секторі.

Усі, хто знав американця, стверджують: якби він не пішов на цю війну, то це був би просто не він. Від перших днів епопеї на Південному Сході Паславський — у вирі тамтешніх подій. Перед цим він уже прийняв українське громадянство. Це було для нього принциповим моментом — саме тоді, коли Україна продемон­струвала Революцією Гідності свій цивілізаційний вибір, він також здійснив свій вибір. Був у складі добровольчого бата­льйону «Донбас». Знали його за позивним «Франко». До речі, Паславський — небіж відомого українського діяча в США профе­сора Ратгерського університету Тараса Гунчака.

У «Донбасі» розповідають про хоробрість рядового Маркіяна Паславського, який був у батальйоні прикладом для бага­тьох. Окрім того він був справжнім професіоналом мілітарної справи, що вигідно вирізняло його з-поміж багатьох інших у «Донбасі», які не мали такої, як у нього, виучки.

Іловайськ, де сталася тра гедія, — могила багатьох на­ших вояків. 19 серпня там тричі був поранений у спину Маркіян Паславський. Вижити він не зміг. Теплої серпневої днини, після відзначення державної незалежності України, 26 серпня Маркіяна Паславського похова­ли на Аскольдовій могилі в Києві. Він назавжди лишився на землі своїх батьків, котра стала його останнім притулком. Таким вибір зробило його українське серце.

Мені вже не раз доводило­ся чути твердження: війна — це справжній каталізатор, вона «проявляє» людину, увиразнює найхарактерніше в ній, кращих робить ще кращими, поганих — ще гіршими.

Як свідчить багато людських біографій, дуже часто саме війна допомагає знайти себе або дати собі відповіді на складні питання буття, над якими чоловік раніше не замислювався й ніколи не за­мислився б, якби на його долю не впали такі нелюдські випро­бування.

Доля Миколи Вороніна випліталася несподівано й химерно. Став майстром екології, планував будувати екопоселення, рятувати землю від вар­варського занечищення. А ще раніше він одержав дипломи бакалавра з фізики та фахівця з комп’ютерних технологій. Одне слово, чоловік шукав себе — і, нарешті, знайшов. А ще пере­йшов неймовірні випробування. Лікарі поставили йому страшний діагноз — рак. Тільки він знає, що йому тоді довелося пережи­ти. Університетські друзі зібрали великі кошти для його лікування. І сталося — диво! Він переміг не­дугу. Відтоді завжди готовий при­йти на допомогу кожному, кого спіткала біда.

Він став «сонячним бардом». Їздив з гітарою по колишніх республіках. Оплески. Веселий, безжурний настрій. Оце ж воно, думалося, щастя. Після тривог, депресії і безнадії. Поселився на Алтаї. Жив серед природи й ду­мав про природу.

«Я був пацифістом. І якби мені хто сказав, що колись я візьму і піду воювати, нізащо б не повірив».

Його еволюція — увиразнен­ня й поглиблення екологічного мислення і власне прихід в екологію.

Але тут — війна. кому й для чого потрібен еколог у війну? Усе склалося так, що він опинив­ся серед сепаратистів. Чому? Пояснює. 2004-го брав участь у Помаранчевій революції, на ко­тру покладав великі сподівання. Але, як і мільйони інших, пере­жив болісне розчарування. Вожді помаранчевого Майдану зра­дили ідеали Майдану. Ніяких якісних змін нова владна коман­да, яку на руках вніс на Олімп Майдан, не зробила. А в деяких відношеннях — особливо в економічному — наша ситуація ста­ла ще гірша.

Отож Микола Воронін не повірив у новий Майдан.

Був на проросійських мітингах у Донецьку. Був потойбіч Революції Гідності. Навіть був у сепаратистській охороні Донецької ОДА. Але далі він усе роздивився і все зрозумів. При­йшло прозріння. Кинув сепаратистів.

Але не сховався від війни. Прийшов добровольцем у бата­льйон «Донбас».

Потім опинився у добровольчій роті 79-ої окремої аеромобільної бригади. Був у Донецькому аеропорту коректу­вальником вогню. От коли згоди­лося те, що він — ще й матема­тик.

До речі, його позивний «Се­пар». У ньому — підкреслення того, звідки він прийшов. Позив­ний дали з його згоди.

«Кіборг» Микола Воронін звернувся з листом до ворога, який топче нашу землю на Сході.

Це дуже важливий людський документ.

«Я, Микола Воронін, що до­вго жив у Росії і вважав себе росіянином, стою тут. За­хищаю українську землю від цієї гидоти, яка з вами, оку­пантами, повзе. Бачив я, що ви зробили з моєю рідною Горлівкою. Під вашою вла­дою гине й загинається моє місто. Я знаю всі околиці. І особисто бачив плоди ваші. І ой як я не хочу, щоб гидота, яку ви чините, поширилася на всю мою країну. І робити­му все, щоб ви, гади, пішли. До перемоги. А перемога буде наша…

Так, я заперечував зброю і вбивство. І тепер мені вкрай неприємно вбивати. Але я стріляв і стрілятиму у вас, хто взяв зброю проти моєї країни. Хто гвалтує і грабує. У вас, дорогі мої досвідчені військові з РФ. Що ж, можли­во, я й мої товариші не такі накачані й не так навчені, як ви. Але війна навчила нас ба­гато чого. Добрий учитель — Війна. Відтоді стоїмо на своїх позиціях і, хоч як стараєтеся, не здаємось. І не здамося. Оскільки Країна в нас така. Героїчна. З дерев’яними щи­тами перемогли снайперів на Майдані. І з вами якось упораємося. Мій дід утік у 16 років із берлінського концта­бору. Прадід мій пройшов дві війни, кавалер усіх ступенів георгіївських хрестів. Розвідник. Три поранення в груди й одне в горло. Дожив до глибокої сивини, продавши всі Георгіївські хрести й купив­ши хліба в Голодомор, влаш­тований одним із тиранів, яких ти так любиш, Росіє... Але нічого в тебе не вийде. Кажу тобі, як є. Слава Україні!».

Соціологи ще не бралися підраховувати, як кількісно пред­ставлено різні покоління й мирні професії оборонців України на фронті. Здається, немає такого фаху, який не поміняв би свої мирні заняття на бойові будні. Скажімо, кіборг Андрій Богема. В ньому вже важко вгадати, що він — загалом не людина війни. Він — людина сцени. В «миру» — Андрій Шараскін, випускник режисерського відділення сто­личного театрального університету імені Івана Карпенка-Ка­рого. Його звикли бачити у Львівському театрі для дітей та юнацтва.

Коли розпочалася Революція Гідності, він приїхав на київський Майдан, де пробув аж до завершення головних подій. Далі він — кіборг Донецького ае­ропорту, ротний командир Добровольчого українського корпусу. Там і тоді режисер Шараскін став Богемою. Так відлунився театр у його позивному. Так хлопці, довго не дискутуючи, «охрестили» режисера-командира.

Характерно, що Богема був загалом мирною людиною. Не служив в армії. Але талановиті люди, як відомо, талановиті в усьому. Від дня знайомства на Майдані з Дмитром Ярошем усе змінилося в його житті — і він справді став військовим. Мовби ввійшов у роль, до котрої готу­вався все життя. Не випадково ж завжди цікавився зброєю. Оче­видно, десь далеко в його душі жило передчуття того, що з ним має статися. Тепер він був по­становником дійства не на сцені, а в новому терміналі аеропорту. Але тут усе було навсправжки. Й однією з найголовніших дійових осіб тут стала смерть.

Нещодавно Богему Україна побачила на телеекрані. Його за­просили на передачу «Хоробрі серця», де Олександр Турчинов вручив кіборгу іменну зброю. До речі, це було друге таке нагород­ження представників «Правого сектора». Трохи раніше іменну зброю одержав Дмитро Ярош.

Богему запитують: скажіть відверто, чи були у вас дезерти­ри? Він відповідає: у «Правому секторі» дезертирства немає. Тут такий специфічний добір людей, що невпевнені й слабкі духом сюди не потрапляють. Тут особливий людський матеріал...

(Далі буде).