ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
24 лютого 1968 року... У ці дні світ ніколи ще не був такий близький до початку Третьої світової війни. Тільки кілька людей знали, що доля планети залежала від одного підводного човна — радянської субмарини К-129, яка в розпал війни у В'єтнамі отримала завдання взяти під приціл великі міста Тихоокеанського узбережжя і кораблі Сьомого флоту США. Однак біля американських берегів підводний човен не з'явився. 8 березня екіпаж не вийшов на зв'язок з базою. 70 днів пошуків результатів не дали. Радянський підводний човен розчинився в океані як «Летючий голландець». На борту субмарини було 98 осіб. Ця історія і сьогодні вважається найбільш загадковою і закритою в радянському підводному флоті. Вперше в документальному фільмі розповідається про те, що насправді сталося з підводним човном К-129. Фахівці і родичі зниклих розповідають про те, чому тридцять років їм забороняли говорити про зниклу субмарину. Як сталося, що члени екіпажу були визнані «просто померлими», але не загиблими при виконанні бойового завдання? Чому К-129 виявили не радянські спецслужби, а американці, витративши на пошуки кілька років?
Головне питання цієї трагічної історії: причина загибелі К-129. Версій багато. Але основні — три. Перша — екіпаж не впорався з керуванням, тому човен пішов за граничну глибину занурення і затонув. Друга — на борту К-129 сталася технічна аварія, що переросла в катастрофу. Третя (її дотримуються більшість російських військово-морських фахівців) — радянський човен загинув в результаті зіткнення з американською субмариною, яка вела тривале спостереження за К-129. Часто згадується і назва цієї субмарини — «Свордфіш» («Меч-риба»). На те є підстави. Через кілька днів після зникнення К-129 радянська розвідка донесла: в японський порт Йокосука зайшла «Свордфіш» з пошкодженими перископом, рубкою і носовою частиною. Під час її ремонту приймалися надзвичайні заходи таємності. Варто зауважити, що «Свордфіш» — не рядовий човен американського флоту. На відміну від трьох інших атомоходів типу «Скейт» він відразу після вступу в дію був приписаний до нечисленного загону субмарин, призначених для участі в спеціальних підводних розвідувальних операціях проти СРСР. У 1961 році в далекосхідних водах «Меч-риба» зіткнулася з радянським дизельним підводним човном С-176, який відпрацьовував курсові завдання в полігоні бойової підготовки. На щастя, удар прийшовся по дотичній. С-176 відбувся вм'ятиною в легкому корпусі. Американська сторона категорично відкидає версію зіткнення К-129 з будь-якою з субмарин своїх ВМС. Представники командування ВМС США стверджують, що в момент загибелі К-129 жоден американський підводний човен не перебував до місця катастрофи ближче, ніж на відстані в 300 миль. Це, мовляв, випливає із записів у вахтових журналах американських субма-рин, розгорнутих тоді в Тихому океані.
ЗМАЛЕЧКУ МРІЯВ СЛУЖИТИ НА ФЛОТІ
Із жителем Кримок Миколою Йосиповичем Мригою особисто я познайомився кілька років тому на відкритті пам’ятного знаку військовим морякам Шполянщини в міському парку Слави. Слухаючи його виступ, уже тоді відзначив його неабияку ерудицію, чіткість формулювань тощо. Він розповідав про роки навчання в Севастопольському вищому морському училищі, роки служби в багатьох гарнізонах підводних кораблів та про морські традиції, офіцерську честь... Його, як і інших присутніх, обурила відсутність районного військового комісара.
А свою розповідь хочу розпочати з того, що Миколу Йосиповича Мригу в Кримках знають майже всі, адже свого часу він обіймав посаду сільського голови. 1 жовтня минулого року Микола Йосипович відзначив свій 70-літній ювілей. Його батьки поселилися в Кримках в 1942 році. Закінчивши в 1961 році сільську школу, вирішив свою подальшу долю пов’язати з морем. Дорога лежала до славнозвісного морського міста Севастополя, де він шість років здобував професію спеціаліста електромеханічної бойової частини №5.
В січні 1968 року потрапив на Камчатку, де проходив переддипломну практику на легендарному дизельному ракетному підводному човні К-129, який саме повернувся з автономного плавання. Члени екіпажу «зійшли на берег» — хто пішов у відпустку, хто поїхав до санаторію… 24 лютого командир підводного човна капітан 1-го рангу В.Кобзар знову отримав наказ відправлятися в позапланове автономне патрулювання східної частини Тихого океану. Оскільки курсантів, що проходили практику на К-129, не мали права відправляти на бойове чергування, практикантів довелося замінити збірним екіпажем — в автономне плавання пішли моряки з багатьох підводних кораблів, що базувалися на Камчатці. Так незавершена освіта морського офіцера допомогла уникнути Миколі Йосиповичу того фатального і трагічного автономного плавання, в якому загинуло 98 радянських моряків-підводників.
Вся подальша морська служба Миколи Мриги пов’язана в основному з Камчаткою (селище Рибаче в Авачинській бухті), Владивостоком (бухта Малий Уліс, 6-та ескадра підводних човнів) та Каспійськом (10 кілометрів від Махачкали). Доводилося виконувати різноманітні бойові завдання: чи то біля Гавайських островів, чи біля берегів Сомалі… В 1970 році брав участь у морських навчаннях «Океан», присвячених 100-річчю від дня народження Володимира Леніна. Після успішного завершення цієї бойової операції командувач Червонопрапорного Тихоокеанського флоту адмірал флоту Микола Смирнов вручив Миколі Йосиповичу знак «Командир підводного корабля», що свідчить про його високий професіоналізм. З 1974 по 1989 роки Микола Йосипович займався будівництвом та випробовуванням сучасних бойо-вих підводних човнів. Останні кілька років служби проходили в Каспійську (Дагестан).
ПОВЕРНУВСЯ ДО РІДНОЇ ДОМІВКИ
В 1992 році капітан ІІ рангу Микола Мрига вийшов на заслужений відпочинок і приїхав в Кримки, де проживає й нині в батьківській хаті. Ось уже майже півстоліття всі життєві радощі і негаразди ділить з ним порівну його дружина Наталія Володимирівна. Микола Йосипович все своє дозвілля присвятив городництву та садівництву. Син з невісткою та внучка, якій уже 25 років, проживають в Бердянську. Всі троє працюють в освіті.
Наостанок я поцікавився у Миколи Йосиповича, як він ставиться до минулорічних подій, коли відбулася анексія Криму. Чоловік відповів однозначно — захищатися не було чим, адже впродовж останніх десятиліть відбувалося систематичне і планомірне знищення Військово-Морських сил України. Та й не лише їх. З болем в душі розповідав про унікальну ремонтну базу підводних човнів у Балаклаві, що під Севастополем. Адже бачив і розквіт цього військово-морського комплексу, і його занепад. Все ж він сподівається на успішне завершення війни на сході України і вірить у її світле майбутнє.
Віктор КРАВЧЕНКО (фото автора і з архіву).