В перших числах листопада відбулось два зібрання жителів Шполи, які організували голови вуличних комітетів на своїх вулицях. На одному із зібрань жителі вирішували свої «наболілі» проблеми вулиці: розглядалося питання ремонту дороги, встановлення вуличного освітлення, та вивезення сміття комунальниками. Хотілося б відзначити, що там, де проводяться такі «сходки», вулиці мають кращий вигляд, ніж ті вулиці, на яких дехто з жителів не знає навіть, хто в них є вуличкомом.
Зовсім іншу мету мало зібрання, що відбулось на вулиці Танкістів, сьомого листопада, яке організувала голова вуличного комітету Галина Миколаївна Колотило. Людей зібралось багато, було помітно, що стосунки між людьми, що проживають на цій вулиці, дружні та доброзичливі. Їхнє зібрання мало благородну мету — організація допомоги воїнам АТО. Саме завдяки такій допомозі можна забезпечити наших захисників необхідним хоча б частково.
На жаль, забезпечення армії на державному рівні нині є і найближчим часом залишатиметься недостатнім. Лише відчуваючи підтримку небайдужих людей, ті, хто щодня чує свист куль, бачить смерть своїх друзів, продовжують боротьбу, бо знають, що їм є за кого боротися. Серед людей, що зібрались, були представники різних верств населення, але було зрозуміло, що людям не байдужа ситуація в країні. Всі вони готові допомагати нашим бійцям, що перебувають в зоні АТО.
А коли підприємець Тетяна Мількевич, біля двору якої відбувалось зібрання громади, прочитала вірш «Я прийду з війни і гляну в очі...», написаний в окопі хлопчиною, що зараз на війні захищає нашу країну, в половини присутніх на очах з’явилися сльози. «Всі-всі, хто знаходиться там, на війні, всі вони наші...», — сказано було однією жіночкою. Армія має силу, коли в неї є надійний тил.
Дивлячись на цих людей, їх готовність допомогти, і на те, як вони переживають за бійців, можна впевнено сказати, що тил в нас надійний, тож МИ ОБОВ’ЯЗКОВО ПЕРЕМОЖЕМО!
Ігор ЗАЧЕПА, голова Народної ради Шполянщини (фото автора).
Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки про те, що бачив я...
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів «Градів», ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші «дрімнули» не в наметі...
Ми спали там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятьох — один підсмажений вуж.
В нас не було застуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш... може завтра ТИ...
Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...
Ми не герої, як ви говорите...
Тут люди дуріють, стають душевно хворими...
Це все від війни... від великого горя.
Але більшість — сильна.
Сильніша крові і болю...
Ми тут, бо ВИ ТАМ маєте жити в спокої.
Ми тут, бо так само хочемо миру...
І навіть тоді, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу...
Я мрію про дім, про роботу, родину,
Як же хочу скинути з себе броню...
Допоможи, полюби життя,
Там, де мир, там — щастя.
Не шукай собі зла.