27 квітня цього року поблизу села Миронівка на Сумщині загинув військовослужбовець Вадим Ткаченко, відомий побратимам за позивним "Наждак" - водій 2-го міномета 1-го мінометного взводу мінометної батареї мотопіхотного батальйону.
Він пройшов АТО, воював після повномасштабного вторгнення, рятував побратимів під обстрілами й до останнього не дозволяв рідним хвилюватися. А найбільше мріяв про одне - щоб його син ніколи не побачив війни.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з дружиною загиблого захисника Іриною Ткаченко та його побратимами, які поділилися спогадами про Вадима - мужнього воїна, турботливого чоловіка, люблячого батька та людину з великим серцем.
Вадим Ткаченко народився 27 травня 1979 року у Шполі. Навчався у Шполянській школі №1, а після дев’ятого класу вступив до Городищенського технікуму, де здобував фах агронома.
Та, як згадує дружина Ірина, душею він завжди був водієм.
«Він завжди любив машини. Працював і в таксі, і водієм у магазині Наталі. Там ми й познайомилися. Це був 2004 рік. А вже у липні 2005-го ми одружилися», - розповідає жінка.
Після весілля Вадим працював у таксі, згодом поїхав на будівництво до Києва. Там подружжя проживало до 2011 року - до народження сина Максима.
«Ми думали, що ненадовго повернемося у Шполу, бо дитина маленька. Планували знову їхати до Києва. Але життя склалося інакше», - каже Ірина.
У Шполі чоловік працював на елеваторі - в охороні та водієм пожежної машини.
«Якщо десь була пожежа, він одразу їхав. Такий уже був - не міг стояти осторонь».
Коли почався Майдан, Вадим рвався до Києва.
«Я його просила: «Не треба, у нас маленька дитина». Тоді мені вдалося його відмовити. Але коли почалася війна, він сказав: «Я за вашими спинами сидіти не буду. Я повинен вас захищати».
22 липня 2015 року Вадим добровольцем пішов до війська в АТО.
«Він сам пішов у військкомат і, як я тепер кажу, виписав собі путівку в це життя», - говорить Ірина.
Після повернення з АТО чоловік працював, а згодом поїхав на заробітки до Польщі, де був далекобійником. Але повномасштабне вторгнення змінило все.
У лютому 2022 року у батька Вадима стався інсульт. Чоловік саме був удома у відпустці.
"Я просила його їхати назад у Польщу. Але він сказав: «Я батька не залишу. І країну свою не залишу». А коли 24 лютого оголосили про вторгнення - він одразу був у військкоматі".
Спочатку допомагав у Шполі: облаштовував блокпости, займався забезпеченням. Але дуже швидко зрозумів - має бути на передовій.
«Особливо його зламав момент, коли почали привозити із війни загиблих. Це дуже пригнітило Вадима, в його очах було багато болю і ненависті до ворога. Після того він приїхав додому зовсім інший і сказав: «Я сидіти вдома не буду».
Згодом Вадим потрапив до 64-ї бригади. Воював на Вугледарському, Покровському напрямках, у Часовому Яру, на Курщині та Сумщині.
Про війну майже нічого не розповідав.
"Коли виходив із позицій, телефонував і казав: «Ір, усе нормально, ще живий». А вже потім, через кілька днів, ми могли нормально поговорити".
Попри постійні бойові виїзди, контузії та проблеми зі здоров’ям, Вадим не дозволяв собі зупинятися.
"Я просила його залишитися, пролікуватися. А він казав: "Як я залишу хлопців?".
Найбільше любив сина Максима.
"Я телефоную йому: "Впливай на сина, він не слухається". А Вадим каже: "Добре, не дам йому грошей". А сам пересилає йому кошти й просить: "Тільки мамі не кажи".
Ірина каже: чоловік часто повторював одну фразу:
"Я не хочу, щоб моя дитина побачила те, що бачив я. Я хочу, щоб він жив у мирній країні".
Перед Великоднем підрозділ перевели на Сумщину.
"Він мені казав: "Тут тихо, як у нас у Шполі". Тепер розумію: просто беріг мене від зайвих переживань".
Востаннє вони говорили у неділю.
«Він хотів приїхати на кілька днів, але потім сказав: «Не хочу розривати відпустку. Уже в травні приїду нормально. Того дня їх постійно накривали обстрілами, але Вадим мені про це не говорив».
Ще він розповідав мені: "Ір, тут такі паскудні люди. Вони нас, військових, терпіти не можуть, ставляться з ненавистю. Житло знайти неможливо". Одного разу Вадим вирішив прибрати територію біля будинку, де вони проживали, а одна жінка підійшла до нього і сказала: "Для чого ти тут гребеш? Все одно прилетить, і тут нічого не залишиться". І через два тижні справді стався приліт».
27 квітня цього року Вадим Ткаченко загинув разом зі своїм командиром від удару ворожого дрона.
Друг Євген згадує Вадима як людину, поруч із якою завжди було спокійно.
"Він був щирим, простим і дуже світлим. Коли приїжджав у відпустку, ми весь час збиралися зустрітися, але щось не складалося. Я казав: «Ще побачимось». На жаль, зустрілися вже зовсім інакше…"
Побратим Сергій із позивним «ССО» каже:
«Вадим ніколи не ховався за спинами інших, завжди першим приходив на допомогу й навіть у найважчі моменти підтримував побратимів. Він віддав найдорожче - власне життя за Україну».
Побратими з позивними Роха, Мєлкий, Тімоха, Грей і Лисий згадують Вадима «Наждака» як людину, за якою не страшно було йти.
«Коли чули, що «Наждак» буде завозити чи забирати з позицій - одразу ставало спокійніше, бо знали: він вивезе».
Особливо їм запам’ятався випадок на Покровському напрямку, коли машину Вадима підбив ворожий FPV-дрон.
«На мить здалося, що його більше немає. Але за кілька секунд відчинилися двері водія, і він крикнув: «Хлопці, вантажтеся». Ми просили його їхати, а він ще й жартував: «Як я поїду? У мене ж немає запасної машини, щоб за вами повернутися».
Побратим Валентин розповідає, що познайомився з Вадимом у перші дні повномасштабного вторгнення.
«Для мене тоді все було новим, а він уже мав бойовий досвід. Багато пояснював, підтримував і вчив не втрачати голову. А коли я потрапив в оточення в Авдіївці, першою людиною, якій я зателефонував, був саме Вадим. Я попросив: якщо зі мною щось станеться - щоб приглядав за моєю дружиною і донькою. І я знав, що можу йому довірити найдорожче».
Директорка Лебединського ліцею №1 Ольга Музиченко-Губа згадує, що познайомилася з Вадимом у 2023 році, коли він приїхав забирати посилки для військових.
«Приїхав серйозний, бородатий військовий. А згодом став рідною людиною для нашої сім’ї. Спочатку він нікого не називав друзями - тільки «товаришами». А потім одного разу сказав нам: «Друзі». Це було дуже цінно».
Особливо тепло про Вадима розповідає заступник командира батальйону майор Вадим Терещенко, який знав його ще з 2015 року. Саме тоді за захисником закріпився позивний «Камікадзе».
За його словами, Вадим був професіоналом своєї справи - спокійним, виваженим і надзвичайно відповідальним.
«Він сів на ЗІЛ-131 - водовоз - і щодня возив воду хлопцям на позиції. Для нього це була не просто робота, а справжня місія. Він знав усіх бійців, пам’ятав, кому й що потрібно, ніколи нікого не підводив.
Саме під час служби у Станиці Луганській побратими почали називати його «Камікадзе».
«Під час ротації він мав завезти воду лише на опорні пункти, але поїхав далі - просто на передові позиції, під обстрілами. Інші військові дивувалися: «Ваш водовоз - якийсь ненормальний камікадзе». А Вадим тільки віджартовувався: «А хто туди поїде?». Потім навіть написав крейдою на бочці слово «Камікадзе».
Майор каже: саме такі люди на війні запам’ятовуються назавжди.
Одного разу він вивіз із небезпечної зони на Курщині 22 військових, врятувавши їм життя. За це отримав путівку до Буковеля, де відпочивав разом із сім’єю.
До свого 47-го дня народження Вадим Ткаченко не дожив рівно місяць. Та в пам’яті рідних, друзів і побратимів він назавжди залишиться людиною, за якою не страшно було йти, надійним товаришем, люблячим чоловіком і батьком, який понад усе хотів, щоб його син жив у мирній країні.