(Продовження. Початок у попередньому номері).
ІСТОРИЧНІ ПОСТАТІ
Щоб якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб «залюднювати» правічні січові простори. Погодьмося, що це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України. І хоча ці заходи спричинили нову хвилю незадоволення в Петербурзі: «Какпасмелі? Кто пазволіл?!» — все ж тисячі українських сімей устигли перебратися на Запоріжжя, та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.
Про те, як реагували на ці дії Калнишевського російські урядовці, свідчить хоч би той факт, що вони подали імператриці спеціальну доповідну записку, в якій доводили, що козаки для того вдарилися «у хліборобство, щоб економічно не залежати від Російської імперії», а отже, згодом і відокремитись від неї. Зверніть увагу, вже тоді російське чиновництво було твердо переконане, що це Росія годує хлібом Україну, і дуже побоювалося — ну, геть як у наші часи, Незалежної України, — щоб українці, не доведи, Господи, не відчули себе економічно незалежними від Росії.
1766 року Калнишевський знову поїхав до Петербурга, намагаючись припинити розтягування козацьких земель, але це нічого не дало. Переговори були важкими і майже безуспішними. Хоч царська бюрократія й погоджувалася, що з цією справою — з відбиранням землі — не слід особливо поспішати, щоб не провокувати козацтво на бунти. Наскільки тривалими й складними були ці переговори, переконуємося з того факту, що делегація витратила на них усі запаси власної, з України привезеної, горілки й вирядила на Січ майбутнього отамана чорноморських козаків Антона Головатого по нових 50 відер оковитої, без якої і приступу не було до чиновників, а ще — «для собственного их употребления».
Але це ми дещо відхилилися.
Поневолений український народ уже повставав на боротьбу. По обидва боки Дніпра виникали загони, що доводили свою правду силою зброї. На цій хвилі, на Правобережжі великого поширення набув повстанський рух під назвою «Коліївщина». Проте кошовий отаман Калнишевський не поспішав підтримувати його, хоч повстанцям і співчував. Це дало підставу козакам звинуватити його на Раді (26 грудня 1768 року) в тому, що він зрікся козацьких традицій, не підтримав повстанців, а отже — й народ. Гнів козацької сіроми був таким великим, що на Січі почалися погроми, а сам Калнишевський лише дивом урятувався від кийків та шабель: перевдягнувся і з кількома товаришами утік човном до Кодака.
На щастя, на Січі залишився піп, який був прихильником Калнишевського. Він зумів переконати козаків, що своїм бунтарством вони нічого не доможуться, лише накличуть гнів імператриці, а вона пошле військо. Кращого ж за Калниша кошового все одно не знайти. І козаки отямилися, послали до Кодака гінця: «Вернися, батьку! Буває.., погарячкували, трясця його матері».
Оскільки Калнишевський і сам не раз отак гарячкував та за шаблюку хапався, то швидко пересердився і теж визнав провину перед товариством. Поки козаки сварилися та мирилися, розпочалася (1769 року) російсько-турецька війна. І довелося їм — за наказом імператриці — вирушати в похід. До речі, напередодні офіційного оголошення війни, кримський хан Керім Прей вдався до несподіваного лицарського жесту: звільнив з неволі усіх запорізьких козаків та чумаків, яких тільки розшукав у Криму. Просто так, без викупу, на знак дружби. Ясна річ, сподівався на вдячність козаків. На те, що вони не зачіпатимуть татар, не нападатимуть на мирні улуси під час російсько-турецької війни, про наближення якої хан уже знав.
Відтворення участі козаків у цій війні зайняло б занадто багато місця, тому залишимо його письменникам та баталістам. Я лиш коротко скажу, що навесні січовики спорядили величеньку — на 38 чайок — козацьку флотилію і взяли під свій контроль гирло Дніпра та лиман. Більша ж частина — близько 8 тисяч козаків, на чолі з Калнишевським — вирушила, за наказом, до фортеці Святої Єлизавети. Що вони мали там робити, козаки так і не зрозуміли, оскільки до штурму справа не дійшла, зате швидко втямили інше: своїм виходом із Січі вони дали змогу татарам вирубати чотири великі паланки (своєрідні козацькі сторожові заслони, що займали певні території, мали своїх місцевих отаманів, але були підпорядковані кошовому).
За два роки війни козакам довелось повоювати і на Дніпрі, і на Дунаї. Не менш героїчно билися вони й на морі, топлячи та розганяючи турецькі ескадри. Між іншим, російського флоту на Чорному морі тоді ще не існувало, діяв тільки флот український. Це я до того, що тепер московські «знавці історії» переконують цілий світ, ніби «украінскаво флота на Чорном море нікогда не существовало». Заслуги козаків були такими, що в січні 1771 року Катерина II нагородила кошового Калнишевського ще одним своїм «nampeтом», у формі медальки, обсипаної самоцвітами. Такими ж нагородами відзначено й велику групу козацьких офіцерів.
Та війна на цьому не скінчилась. Козаки й далі гинули на всьому просторі від Азовського моря до Дунаю, зате козацтво як таке входило в моду. Найвпливовіші аристократи Петербурга почали записуватись... у козаки! Як колись записувались в них польські аристократи. Дійшло до того, що «козаком» став навіть фаворит імператриці Потьомкін, і товариство дібрало йому «аристократичне» прізвисько — Грицько Нечеса, тобто нечесаний (князь, як і все тогочасне велике панство, носив перуку). А що? Прізвисько як прізвисько! Князеві ще й пощастило, бо при добрій порції горілки козаки могли ще й не таке вигадати.
А тим часом хроніка війни 1773 року просто-таки разюча. Отаман Калнишевський з п’ятьма тисячами своїх лицарів б’ється під Очаковом. Полковник Колпак громить турків і татар у районі Кінбурна. Козацький флот на чолі з отаман-«адміралом» Мандром помандрував аж до румунської Силістрії. Нагнавши неабиякого жаху на турецьких мореплавців, він висадив десант і допоміг графові Рум’янцеву здобути штурмом саму Силістрію.
Розчулений такими подвигами, князь-козак Нечеса подарував січовикам 38 казанів, щоб усі 38 куренів мали в чому варити саламаху.
Але, приймаючи в дарунок казани, Петро Калнишевський іще не знав, що в цей час у Петербурзі імператриця з отим-таки Нечесою-Потьомкіним заварюють власну кашу... Щойно Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджийський мирний договір (липень 1774 року), як російський уряд відчикрижив од Січі та приєднав до Росії всі землі Прогноївської паланки, яка, крім усього іншого, мала соляні копальні. А щоб уже остаточно віддячити козакам за їхню вірну службу, величезні, споконвіку козацькі території по річках Кам’янці, Білозерці, Конці та Рогачику росіяни передали Кримському ханству, яке Росія визнавала за незалежну державу.
Ось вам і «патретики з самоцвітами», трясця їхній матерії.
Зате Грицька Нечесу, який аж надто «щедро» подякував козакам за вірну службу, призначають генерал-губернатором Новоросійського краю. Після чого Січ, з її козаками та всілякими паланками, стала «без надобностей». Ще двічі козацькі посольства кидалися від одного високопоставленого чиновника — до другого, ще вищого. Ганяли до того стольного Триклятого і коней татарських, і верблюдів, і бочки з рибою. А все не могли взяти до тями: того, чого не втрапили захистити шаблями, хабарями від чиновництва не врятуєш...
А щоб надалі козаки зі своїми делегаціями-депутаціями не набридали, імператриця видала у квітні 1775 року Указ, згідно з яким Нечесі велено було запорозьких козаків роззброїти, а Січ раз і назавжди зруйнувати. Для виконання цього наказу Потьомкін послав проти українських козаків 66-тисячну армію під командуванням генерала Текелі — серба за національністю — і 20-тисячне військо князя Прозоровського. Шістьма колонами рушила вся ця орда на Україну, на Січ. Готувалися до походу, як до справжньої війни. Взяли з собою 50 гармат і великий загін донських козаків, яких імперські чиновники, бачте, не турбували, — знищували тільки козацтво українське.
Висувати якісь претензії до своїх предків — річ марна. Але все ж мушу викласти те, чого досі на адресу кошового Калнишевського ніхто не висловлював, — своє рішуче солдатське обурення.
До якої ж бойової нездарності треба було довести колись могутню військову організацію, що звалася Січчю, щоб 86-тисячне військо росіян уздріти аж тоді, коли воно однієї темної ночі оточило січову фортецю! Я вважаю, що такої ганьби українське козацтво не зазнавало за всю історію свого існування. Це ж як треба було довоюватися Калнишевському та його офіцерам, щоб не мати ні передових роз’їздів, ні розвідки, ні належно налагодженої охоронної служби, й отак, ганебно, дати себе оточити! Після цього кошовий отаман Калнишевський, за канонами лицарської честі, мав би зробити собі харакірі, чи принаймні пустити собі кулю в чоло, а все його офіцерство — посипати голову попелом і повмирати від ганьби.
Ось як описує, посилаючись на тогочасних літописців, цей сором козацького війська А. Кащенко в своїх «Оповіданнях про славне військо Запорозьке низове»:
«25 травня року 1775-го всі п’ять відділів російського війська несподівано для запорожців рушили на запорізькі землі. А серед ночі 4 червня генерал Текелій наблизився до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Камбаш підійшов мало не до самих окопів. У Січі тієї ночі всі спокійно спали, бо ніхто не чекав ні з якого боку лиха, й тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками, й запорожці мусять іти разом із державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами: «Не на турків дивляться московські гармати», — казали вони».
Приблизно такі ж описи знаходимо і в інших Істориків та літописців. І всі вони жалібно квилять над долею Січі. Звичайно, шкода, що Січ зруйнували. Але ще раз дозволю собі поставити запитання: «Чого варте військо, яке геть уявлення не має про те, що територією України, шістьма колонами, протягом майже 10 діб, суне на нього величезна армія? Чого варте військо, яке покликане охороняти південні кордони України і, крім суто Січі, запосідає своїми паланками ще певні (і досить значні) території, — спокійно дає себе оточити? Яким сном може спати кількатисячне військо, щоб, прокинувшись уранці, вгледіти поблизу своїх окопів щонайменше 60-тисячну армію, яка вже порозпинала намети, націлила на Січ гармати і варить собі кашу! Мало не під самими козацькими шанцями?!».
Нехай закидають мене сучасні патріоти камінням, але я вважаю, що таке військо вже просто не мало право на існування. Принаймні, з такою військовою організацією, яка була в ньому на червень 1775 року. Тому з усією переконаністю кажу: зруйнування Січі, вся операція наступу російських військ на Січ — це не лише трагедія українського козацтва та України, це ще і військова ганьба. Адже російські війська наступали зусібіч, і так само Січ могли оточити татари, турки, поляки, ногайці — хто завгодно! А вона спала...
Калнишевський з усією своєю січовою старшиною перебував тоді, як відомо, на службі в Російській імперії. За законами будь-якої держави, у тім числі й російської, генерала, який припустився такої недбалості, що його військо отак собі, спокійно, оточила вночі багатотисячна армія та попідтягувала свою артилерію мало не впритул до його шанців, а він дізнався про це аж на ранок, — такого генерала годилося, якщо не розстріляти перед строєм, то принаймні розжалувати до рядового.
Зрештою, саме це росіяни й зробили. Тільки не з міркувань зміцнення дисципліни в інспектованому підрозділі. Російська армія прибула на Січ не для інспекції, а із заздалегідь спланованим наміром: підрозділ цей знищити, змести, як то кажуть, із лиця землі. Незважаючи на всі його бойові заслуги.
Богдан СУШИНСЬКИЙ.
ДЖЕРЕЛО: «На скрижалях».
(Закінчення буде).