ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ: доля останнього кошового отамана

ІСТОРИЧНІ ПОСТАТІ

Уранці Текелі прислав полков­ника, який запросив кошового і всіх офіцерів до російського табору. Аж тоді Калнишевський скли­кав на майдані раду, щоб вирішити, що робити: йти чи не йти старшині до генерала Текелі; захищати Січ чи здаватися без бою? Погодьтеся, така рада під дулами п’ятдесяти гармат і ців’ями кількох тисяч рушниць мала досить кумедний вигляд. Особливо, коли кошовий запитав козаків: «То що робитимемо, товариство: оддамо Січ москалеві, чи не віддамо?».

Більшість, звичайно, гукнула: «Не віддамо!» — і кинулася до «гарматні» по рушниці та порох... Про­те Калнишевський і козаки, що його підтримували, заборонили відчиняти арсенал. Та й січовий духівник-архімандрит Володимир Сокольський теж умовляв козаків не братися за зброю, не проливати кров християнську. Хоча напевне знав, що, увірвавшись на Січ, росіяни поводитимуться не по-християнському, як знали це й коза­ки. Врешті-решт, дійшло до навкула­чок, перебіг яких росіяни споглядали з великою цікавістю. Дехто з козаків навіть взявся за ножі та шаблі.

Зрештою, ті, хто ладен був загину­ти в бою, але не зганьбити козацької честі, зрозуміти: для того, щоб видо­бути гармати і виставити їх на позиції, спершу треба перебити майже всіх своїх офіцерів, а також козаків, які їх підтримують, тобто вдатися до само­винищення. І тоді над Січчю розлягло­ся: «На Дунай! До турка!». Ненависть серед простого козацтва до росіян була такою, що переважна більшість січовиків погоджувалася коритись найлютішому ворогові — турецькому султанові та його пашам, аби лишень не підлягати підступному російському цареві та його безпардонним чинов­никам. Такою вона була — правда життя, і нікуди від неї не дінешся.

Щойно зайшлося на вечір, козаки — а їх було п’ять тисяч — поперевозили до плавнів, на річку Підпільну, своє майно, припаси та зброю, і — за однією з версій, тієї самої ночі, перед світанком, а за другою — перече­кавши кілька днів у плавнях, поміж лісистими островами, — пішли до гирла Дніпра, а звідти подалися до Дністровського лиману, під стіни Білгорода, й далі, до Дунаю. А що сталося з тими трьома тися­чами, що залишилися? їм довелося скласти зброю. А потім уже — кого кували в кайдани, кого вели до при­сяги, як солдатів її імператорської величності. Сам Калнишевський — за свідченнями літописців — начепив на шию медальку з «патретом» та самоцвітами, узяв хліб-сіль і, разом із старшиною, що не подалася на Дністро та Дунай, — пішов кланятись генералові Текелі. Але генерал поклонів не визнавав. Він негайно наказав узяти Калнишевського, військового писаря Глобу та інших стар­шин під варту, закувати в кайдани і відправити до столиці.

Ускочивши на Січ, російські війська повелися по-варварськи: обдерли церкву, пограбували скарбницю, по­хапали все, що тільки можна було вхопити, а по тому всі будівлі, в тому числі й церкву, зруйнували та попали­ли. Коли Катерині II доповіли про це, вона видала спеціальний Маніфест: «Сечь уже в конец разрушена — с істрєблєнієм на будущее время і са­мого названія запорожскіх казаков...».

До речі, сам той факт, що п’ять тисяч козаків спромоглися мало не з-під носа готового до нищівного бою війська вибратися з Січі, повиносити своє майно та набої в плавні, а звідти організовано відступити в пониззя Дніпра, свідчить, що гарнізон Січі, — вісім тисяч воїнів-професіоналів, чи не найкращих воїнів Європи, — навіть проґавивши ворога, вранці міг дати йому бій, як уже не раз давав туркам, татарам і полякам (як, зрештою, дав його росіянам під час першого руйну­вання Січі), 2 і триматись у своїх око­пах ще довго. Щоб потім із гідністю загинути, або відійти — але теж із боєм і гідністю. Бо те, що скоїлося на Січі 4—5 червня 1775 року — справді ганьба. Лицарі козацького Ордену, якими вважали себе січові козаки, не повинні були допустити, щоб їх так не по-лицарському принизили.

А як повелися росіяни з колишнім кошовим Петром Калнишевським? Майже рік його протримали в московській в’язниці, а потім переправили на такі знайомі українцям усіх покал­нишевських поколінь Соловки. Там, у підземеллі, під вежею Соловець­кого монастиря, його тримали цілих 25 років! Можна тільки дивуватися, яким могутнім був організм цього українського козарлюги, якщо за та­ких нелюдських умов — без світла, без спілкування, без руху, в холоді він прожив 25 років! Лише 15 берез­ня 1801 року імператор Олександр І, нарешті, звільнив його з в’язниці. Ось як переповідає подальшу долю кошового один із провідних на­ших істориків Михайло Грушевський: «Та найбільш було дивне, що тих старшин, які намовляли козаків не противитися, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по мона­стирях у тяжке заслання. Довго навіть не було нічого звісно про них, дума­ли, що вони пропали. Аж потім вия­вилося, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морі, і він там, замкнений у самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цілих двадцять п’ять літ, Очевидці-прочани, що бачили його в перших роках XIX ст., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезну з одиночної келії-в’язниці: на Різдво, Великдень, Спаса. Він питався у людей, хто те­пер царем і чи все добре в Росії. Але сторожі не дозволяли багато розмов­ляти. Схуд і зсохся від старості, був зовсім сивий, але вбраний по козаць­ки, в синій жупан китайчатий, з двома рядами гудзиків. Помер в 1803 році, маючи сто дванадцять літ. Перед тим 1790 року вмер військовий писар Гло­ба, засланий також в один північний монастир, і суддя Павло Головатий — у Сибірі, в монастирі Тобольськім».

Цю цитату я навів ще й тому, що термін заслання й, особливо, термін перебування у соловецькім підземеллі різні дослідники визна­чають по-різному. Дмитро Білий у своїй розвідці «Малиновий клин» стверджує, що Калнишевський пере­бував у келії-в’язниці 28 років: «Най­тяжче було славному кошовому Петру Калнишевському — 28 років просидів він у кам’яному мішку Соловецького монастиря і помер там, проживши сто дванадцять років».

Але, як уже мовилося, імператор Олександр І звільнив Калнишевсько­го з в’язниці в березні 1801 року. А за­арештований він був улітку 1775 року, потому майже рік провів у московській в’язниці, тобто Д. Білий помиляється: 28 років пробути в ув’язненні на Со­ловках Петро Калнишевський аж ніяк не міг. Інша річ, що, вже маючи — принаймні формально — змогу по­вернутися в Україну, Калнишевський добровільно залишався в монастирі. Майже сліпий, до краю знеможений і знемічнілий — він відчував, що не здатен здолати далекий шлях до України, і визнав за краще залиши­тися ченцем монастиря. Так, у рясі, він прожив ще два роки, і справді, як вважають, помер у 112 років. Ото вже дійсно козацький гарт, козацька сила і козацька воля! Мабуть, нам, козаць­ким нащадкам, все ж таки слід було б перевезти його прах з монастирсь­кого цвинтаря соловецького на рідну Україну.

Ось така вона, сумна і трагічна, історія зруйнування Січі та винищен­ня запорізького козацтва, і пов’язана з нею доля кошового отамана Петра Калнишевського.

Богдан СУШИНСЬКИЙ.

ДЖЕРЕЛО: «На скрижалях».

Сторінки біографії
Петра Калнишевського
1691 рік — Петро Калнишевський народився в с. Пустовійтівка, яке зараз знаходиться в Роменському районі Сумської області.
1699 рік — прибув на Запорізьку Січ.
1752—1761 рр. — неодноразово обирається військовим полковни­ком, тобто очолює різні військові операції, у тому числі і гайдамацьке повстання на Правобережжі.
1754 рік — обраний військовим осавулом, тобто відповідав за організацію війська.
1756 рік — входить до депутації козаків, що їздила у Санкт-Петербург до імператриці Єлизавети Петрівни.
1763—1765 рр. — обраний генеральним суддею.
1765—1775 рр. — Петро Калнишевський обраний кошовим отаманом Запорізької Січі, тобто є першим серед козаків.
1775 рік — заарештований царським урядом і засланий до Соловець­кого монастиря. Після ліквідації Січі колишнього кошового отамана пере­везли до Петербурга. Військова колегія визнала його винним у непокорі уряду. Старого отамана засудили до смертної кари, яку на прохання його «друга» Потьомкіна замінили довічним ув’язненням у Соловецькому монастирі.
1801 рік — Петро Калнишевський отримав свободу, проте не побажав нею скористатися, залишившись жити при монастирі.
12 листопада 1803 року — останній кошовий отаман Запорізької Січі помер на Соловках.

Цікаві факти
про Петра Калнишевського
- У січні 1767 року полковий старшина Запорізького війська Павло Савицький доніс у столицю на кошового, звинувативши його в таємних задумах перейти під опіку турецького султана і перенести Січ за Дунай. У Санкт-Петербурзі ніхто не повірив наклепникові, проте всі матеріали до слушного часу приберегли. Потім при ліквідації Січі та арешті Кални­шевського вони якраз і стали в нагоді.

- Під час «бунту сіроми», що виник на Запоріжжі у 1768 році, кошо­вий отаман разом з представниками старшини ледве встиг втекти від побратимів, сховавшись в найближчому російському гарнізоні. Приду­шувати бунт також з’явилися царські війська, які й повернули в той раз Калнишевському владу і булаву.

- Майно останнього кошового отамана Запорізької Січі після арешту було присвоєно державою, але дещо з конфіскованих грошей виділялося на його утримання. Калнишевський був не простим в’язнем і отримував 360 рублів на рік, тоді як інші арештанти і ченці жили всього на 9 рублів. Гроші старець витрачав не на себе. У 1794 році він пожерт­вував Спасо-Преображенському собору срібний хрест вагою більше 30 фунтів (13,6 кг), а на честь свого звільнення подарував монастирю Євангеліє в оправі з позолоченого срібла вагою більше двох пудів (32 кілограми).

- «Дбайливий» граф Григорій Потьомкін періодично цікавився у Синоду, чи живий ще запорізький отаман. Однак Петро Калнишевсь­кий пережив і «ясновельможного князя», і «імператрицю Всієї Русі» Ка­терину ІІ. За весь час ув’язнення в’язень жодного разу не звернувся ані до неї, ані до її наступників з проханням про помилування. Однак і злоби до цариці старий козак не плекав, навіть на схилі літ свою тю­ремницю-царицю він поминав не інакше, як «блаженна і вічнодостойна пам’яті найясніша імператриця велика Катерина». А коли після 17 років в одиночній камері сліпого Калнишевського вперше вивели на світло (щоб просто перевести в іншу в’язницю), першими його словами були: «Хто царем тепер? Як царі живуть нині, і які гаразди на Русі тепер?».

(Закінчення. Початок в №№36, 37).