З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю багатьом жителям різних регіонів довелося залишити свої домівки і переїхати жити до сусідніх, більш безпечних, областей. Чимало тимчасових переселенців з’явилося і на Шполянщині. Подружжя Гришків переїхало до нас із Херсонщини. Вони вдячні за те, що їх, як рідних, прихистили у Шполі, але все ж, дуже сумують за домом і вірять, що після звільнення їхнього села вони повернуться до своєї хати.
Ольга Гришко поділилася зі «Шполяночкою+» своїми спогадами про їхнє з чоловіком мирне життя на Херсонщині, про перші дні окупації села і вимушений переїзд на Шполянщину.
Моє село колись
Я – з Херсонщини, Скадовського району, село Улянівка. За фахом – педагог, 27 років пропрацювала в ліцеї. Чоловік – Іван Андрійович – трудився на насосній станції машиністом – поливав поля господарства водою, щоб врожаїлись.
Займалися домашнім господарством, вирощували овочі, зокрема, кавуни, дині, зернові (пшеницю, ячмінь). Маємо трактор, яким обробляли землю. Тримали кози, гуси, кури, качки, котиків та собачок.
Життя було насичене і працею, і відпочинком. Їздили на Чорне море, яке від нас за 20 км. Дорога, якою ми їздили до Криму відпочивати, від нас приблизно за 70 км.
Нашою радістю і сенсом життя було виховання дітей – Олександри та Івана. Односельці жили і трудилися так, як і ми. Здавалося, що так буде завжди.
Окупація
24 лютого 2022 року, після вибухів о 6-ій годині ранку, через нашу місцевість почали пролітати гелікоптери (летіли в напрямку Києва).
О 9-ій годині ранку в село заїхала військова техніка з окупантами. Проїхали селом убік Херсона.
У перші дні біля Херсона, де знаходиться Антонівський міст, були запеклі бої. Ворог намагався через річку Дніпро переправитися до Херсону. Сили були нерівними. Наші хлопці відважно тримали оборону, на жаль, несли втрати. Тоді окупанти прорвали оборону і захопили Херсон.
У селі бойових дій не було. Лише чулися вибухи, пролітали літаки, ракети.
Окупаційна влада призначила колаборантів керівниками села. Були такі, що співпрацювали з ними і співпрацюють зараз: здають односельців, яких забирають до катівні.
Люди жили в страху, що до них прийдуть із обшуками. Нас, вчителів, примушували працювати в школі за російськими програмами. Ніхто з учителів не погодився. Побоюючись за сім’ю і дітей, ми змушені були виїхати.
Пів року наша сім’я прожила в окупації. До останнього не хотіли покидати рідну домівку, але були змушені через погрози: «Якщо не хочете працювати, не хочете по-хорошому, буде по-поганому. У вас же є сім’я, діти…».
Доносили наші запроданці. Приїздили, забирали до підвалу неугодних. Нам не було куди їхати, але ми вирішили, не вагаючись, все ж виїхати на підконтрольну українську територію.
Евакуація
Ми зібрали найнеобхідніше, мінімальне, що можна було вмістити в легковий автомобіль, і 1-го вересня о 5-й годині ранку виїхали. Наш шлях пролягав через Мелітополь до Василівки (пропускний пункт на підконтрольну територію).
До Василівки потрібно проїхати приблизно 20 блокпостів, де перевіряли машину, речі, паспорти, особисті речі.
- Куда єдіте, пачіму? У нас всьо харашо там, – доводили нам.
- Їдемо до родичів, – відповідали ми.
Мовчки віддавали документи, і ми прямували далі.
У Василівці переночували в машині. Тут було багато таких, як ми, людей, що спали в машинах. На ранок нас пропустили убік Запоріжжя. Перед Запоріжжям нашу колону машин зустріли українські військові. Поліцейські супроводжували до Запоріжжя. Тут нам надали медичну допомогу, нагодували і розмістили на ночівлю у дитсадок.
Уранці 3-го вересня ми вирушили на Черкащину.
Шпола – наш центр життя
Знайомі мого чоловіка, які жили раніше в Улянівці, запросили до Шполи. Це був Василь Миколайович Махиня. Зустріли нас тут дуже добре.
Спочатку пожили в них. Потім ми познайомилися з Анатолієм Хабленком. Він проживає сам і запросив нас до себе. На новому місці ми почували себе, як удома. Анатолій Олексійович подбав про те, щоб у нас все було: затишний будинок, кухня, все, що потрібно для комфортного спокійного життя.
Я зараз працюю дистанційно в Україні вільній – навчаю 1-ий клас у Краснянському ліцеї.
Ми вдячні Василю Миколайовичу Махині і Анатолію Олексійовичу Хабленку за допомогу у скрутний для нас час.
Окупанти у нашому домі
На жаль, з рідної Улянівки приходять невтішні новини. В будинки, з яких виїхали люди, позаселялися орки. У нашому розмістилося понад 10 осіб. Вибирають хати, де є газ, вода, гарні умови, світло. Бруднять, не прибирають…
Риють окопи біля села, забирають у людей машини і все, що їм заманеться. А днями односельці повідомили, що все нажите нами за багато років життя, вони цинічно викрали – навантажили на машину і вивезли.
Віримо, що наші Збройні Сили визволять всю Херсонщину і ми повернемося до своєї рідної хати.
Записав Станіслав Мазурик