22 січня в українській історії знаменує декілька історичних дат, котрі важливо пам’ятати усім поколінням українського народу — події першої української революції ХХ століття: проголошення незалежності Української Народної Республіки 22 січня 1918 року, День Соборності України у пам’ять про проголошення Акта Злуки 22 січня 1919 року. Також відзначається річниця «Живого ланцюга» — однієї з наймасовіших акцій громадської солідарності, яка передувала проголошенню державного суверенітету у 1990 та Незалежності України у 1991 році.
До цих подій через сотню років дописалася і сучасна історія, не менш трагічна і знакова, котра започаткувала відлік часу зовсім іншої України — України, яка стала на шлях боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Друга річниця початку Майдану або Революції Гідності — не лише дата для пам’яті та святкування. Два роки видаються достатньою
дистанцією для того, аби почати осмислювати і те, що сталось із країною під час і після героїчних і трагічних подій зими 2013—2014 року, і те, що відбулося потому. Майдан — і дуже безпосередньо, і ніби зовсім невидимо — створив, спровокував, надихнув велику кількість змін, ініціатив, процесів і явищ. Насправді їх так багато, що ми не встигаємо їх усіх побачити і зрозуміти, а відповідно — зрозуміти самих себе.
Радянські та сучасні російські міфи щодо цих подій
Нагадування про проголошення Четвертого універсалу Центральної ради 22 січня 1918 року є важливим з точки зору спростування одного з базових міфів сучасної російської пропаганди про те, що «Україна ніколи не була незалежною державою». Завершення Першої світової війни увінчалося створенням на руїнах імперій низки незалежних національних держав у Східній Європі. Серед поневолених народів, які піднялися тоді на боротьбу за незалежність, були й українці, які теж зуміли створити свої національні держави — Українську Народну Республіку та Західно-Українську Народну Республіку, що згодом об’єдналися в єдину. Незважаючи на завзяту боротьбу та жертовність, проявлену у захисті незалежності, українці втратили її, в першу чергу через несприятливі зовнішньо-політичні обставини та агресію більшовицької Росії. Пам'ять про існування власної держави у 1917—1921 роках стала одним із наріжних каменів формування модерної національної ідентичності українців, надихала їх на продовження визвольної боротьби, яка врешті увінчалася відновлен-ням незалежності у 1991 році.
Пам’ять про Акт Злуки українських земель становила небезпеку для радянського історичного канону, оскільки, підважувала міф про «возз’єднання» українських земель радянською владою під час так званого «Золотого вересня», внаслідок реалізації радянсько-німецького пакту 1939 року. Сталін разом із Гітлером здійснив агресію проти Польщі і анексував українські та білоруські терени, що були частиною Польщі. Радянський диктатор дбав про військово-стратегічні інтереси СРСР, домагався розширення території і посилення могутності СРСР, прагнув поширення комуністичних ідей на захід, а не переймався питаннями «соборності» України.
Масштабна громадська акція «Живий ланцюг» у січні 1990 року вкотре засвідчила бажання українців жити в єдиній незалежній державі. Першого грудня 1991 року його підтверджено результатами всеукраїнського референдуму, під час якого абсолютна більшість українців у всіх областях держави під-тримали незалежність, проголошену 24 серпня того ж року. Вслід за цим інші країни світу, включно з Росією, визнали Україну як незалежну державу, зобов’язуючись поважати непорушність її кордонів. Сьогодні захист територіальної цілісності України є святим обов’язком її громадян, продовженням боротьби попередніх поколінь за соборність.
Соборна мати-Україна — дорогою ціною
«Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього», — говорить народна мудрість. І це дійсно так, бо як дерево тримається на землі своїм корінням, так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає минулого — як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Саме тому, ми повинні знати свою історію, своє минуле… Вже
вдруге Україна відзначає День Соборності разом з річницею трагічних подій на Майдані. Саме цього дня відбулися перші вбивства протестувальників: тоді під час наступу «Беркуту» на Грушевського були вбиті Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня від катувань та переохолодження помер Юрій Вербицький. Після того ще кілька активістів померли у лікарнях від отриманих поранень. Пік смертей на Майдані розпочався 18—20 лютого, коли у сутичках з силовиками померло понад сто людей.
Отак історія нашої держави, вмита кров’ю і сльозами, вказує нам на високу ціну свободи, честі і гідності, до чого так прагнув у всі віки український народ. А ще — на те, що потрібно усвідомлювати ці уроки історії, щоб її виток не повертав більше до трагедій, а, нарешті, освітив шлях до успішного буття Української держави.
Підготувала Ганна ШВЕЦЬ.