Шістнадцятилітнього сироту Трохима війна застала в Черкаському ремісному училищі. Разом з відступаючою червоною армією він відійшов за Волгу, до Сталінграду. Додавши собі два роки він був зачислений у авіаполк механіком. Нарівні з дорослими Трохим Микитович Ворожко готував бойові літаки штурмової авіації до вильоту. З двома орденами Червоної Зірки, та медаллю «За відвагу» дійшов молодий механік дорогами війни до Берліна. І ось довгоочікуваний ранок 9 травня. На уцілілому аеродромі поблизу столиці третього рейху почалася канонада. Вибігали хто в чому бойові пілоти, механіки, обслуговуючий персонал, медчастина — поранені і контужені. Не зразу всі зрозуміли, що сталося, але ніби хвиля накотилося слово «Перемога»! І всіх охопило почуття, яке передати словами неможливо: і сльози, і радість, і крик і сміх. Всі почали стріляти із всіх типів зброї які були у полку. Салютували перемозі, салютували бойовим побратимам, які геройські загинули, не доживши до цієї хвилини. Трохим Микитович обіймав від радості свого пілота, кавалера трьох орденів Слави білоруса Олексія. Шалена куля збила Трохиму кашкета. Не помітивши цього, він нагнувся підняти кашкета. В цей час друга куля поцілила товаришу прямо в серце…
— Ця куля для мене була призначена, — плакав над убитим побратимом Трохим. — Я сирота, за мною ніхто не заплаче. А в тебе залишилося двоє діток сиротами. Як їм тепер буде, лиш я знаю. Я це пережив. Вибач мені, Альошо, ти подарував мені життя. Я тепер житиму за нас двох. Щоб більше не було війни! Щоб більше ніхто не гинув від куль! Зі святом Перемоги! 9 травня 1945 року. Берлін.
Сергій МОШЕНСЬКИЙ. с. Ротмистрівка.