Раніше якось не звертала уваги на те, що відбувається на планеті. Всі події, катастрофи, війни були десь далеко, за морем… Я жила у своєму комфортному і мирному світі родини, друзів, знайомих. Дякувати Богу, біди обходили мене стороною. Ніяких природних катаклізмів (Україна має, на диво, прекрасне географічне положення), війн (ми досить спокійна нація), з усіма країнами пов’язані мирними домовленостями. Та виявилося, що ці договори — звичайні папірці, які не мають ніякої сили. Тож, коли вигідно, їх можна порушувати. У час, коли почав прокидатися патріотизм українців, братня східна держава не пробачила нам прагнення до кращої долі.
Скільки вже загинуло людей? 100? 1 500? 10 000? І це лише військові. А скільки загинуло мирних жителів? Такі ж, як і ми, такі ж, як і німці, поляки, французи, росіяни…Такі ж люди, як і Президенти.
Ви маєте мрію? А плани на життя? І головне, ви можете їх здійснити. Ви повернетеся додому, обіймете маму, посміхнетеся на жарт товариша, підставите обличчя, аби останні теплі сонячні промені попестили його. А ввечері, у сімейному колі, будете пити каву… Ви можете це зробити, а тисячі вбитих, вже — ні. І ніколи не зможуть. Не зможуть посадити сад, відкрити нову альтернативну енергію, побудувати дім, чи просто —закохатися… І добре, якщо є кому плакати над їхніми могилами, добре, якщо взагалі є могила… А якщо вони ще не створили родину, не залишили сліду на землі?.. Що буде після них? Лиш цифра в сухих статистичних даних?! Один із тисяч, один із багатьох, із тих, які любили цей край, вірили в мир, захищаючи свій дім, віддали життя за спокій і майбутнє Батьківщини.
Але ж можна було уникнути цієї трагедії, якби деякі політики і терористи не продавали людську честь і совість за кольорові банкноти.
Жахливо, що не можна повернути загиблих, але ще можна зупинити нові вбивства, врятувати від кулі чи ракети тисячі життів!!! Це в наших силах, адже це не лихоманка Ебола, не СНІД, не онкозахворювання…
Тому прошу Президентів не допустити нових смертей, покарати винних, адже саме для чесного й справедливого управління їх обирали народи. Прошу повернути нам дитинство, адже страшно, коли навіть малеча семи років грається замість квача в сепаратистів та вояків.
Хочу, щоб Президенти згадали себе малюками. Чи переживали вони за тата, який пішов на війну? Чи втирали сльози друга, в якого вбили старшого брата? Чи відкладали кишенькові гроші на бронежилети для солдатів? А може Президенти в юності підтримували випадкового співбесідника-біженця, жінку, яка забрала дітей і документи та втекла до родичів, залишивши дім, чоловіка і матір, яка кожен день молиться за них і чекає дорогоцінного дзвінка від рідних?..
А ще, прошу повернути нам віру в правду, віру в те, що людське життя цінніше грошей і чиїхось амбітних планів. Діти нашого міста, району, області, країни хочуть миру!
Анастасія ПАНІВАН м. Звенигородка