У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921–1923, 1932–1933 і голод 1946–1947 років. Утім, серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливо сумне місце займає Голодомор 1932–1933 років. За різними даними, у 1932–1933 роках від голоду загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей.
Голодомору передувала насильницька колективізація сільських господарств, «розкуркулення» селян, хлібозаготівельна кампанія, масовий терор на селі. Тож українські селяни стали наступними жертвами сталінського режиму після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва.
Керівництво Радянського Союзу, маючи намір знищити частину українців, офіційно заперечувало факт масової смертності в Україні від голоду в 1932–1933 роках. Тільки з відновленням державної незалежності український народ зміг зірвати табу з теми Голодомору та жорстокого вбивства радянською владою мільйонів українців.
28 листопада 2006 року законом України Голодомор 1932−1933 років був визнаний геноцидом українського народу.
Близько сотні свідчень, розміщених в книзі «Голодомор 1932–1933 років в Україні. Шполянщина свідчить», змальовують жахливу трагедію всієї України і, зокрема, Шполянщини.
… Січень 1932 року був оголошений ударним місяцем завершення хлібозаготівлі. У села виїхали уповноважені, приступили до роботи буксирні та ударні бригади, створені куткові комісії. Дизертирів із хлібного фронту виключили з партії і комсомолу, а саботажників притягували до кримінальної відповідальності.
Буксирна бригада райкому під проводом Легкодухова в Сигнаївці хліб шукала в підшивці хат, в полові, в землі і «викачала» понад 1100 пудів хліба.
Судово-слідча бригада районної прокуратури в січні побувала в Лебедині, Матусові та Буртах, де стягли всі хлібні борги, а 15-х злісних нездавачів хліба присудили до примусової праці на строки від півтора до чотирьох років із конфіскацією майна та застосуванням штрафів.
Незважаючи на вжиті надзвичайні заходи, на 1 лютого 1932 року річний план хлібозаготівель було виконано тільки на 74 %. На честь XVII Всесоюзної партконференції лютий було оголошено і завершальним місяцем із висуненням зустрічних планів.
Знову на допомогу відстаючим селам було додатково мобілізовано 70 осіб комсомольського активу та надіслано буксирні бригади у складі 83 осіб.
Для проведення весняної сівби в районі не вистачило ні насіння, ні тяглової сили. У порядку соціалістичної взаємодопомоги Шполянський район одержав 1800 центнерів насіння ячменю та вівса від Олешівського та Бахмацького районів. Під час весняної сівби прокуратурою було розглянуто 104 справи, в тому числі, 28 справ про злочинне ставлення до коней.
1 червня у Шполу прийшла урядова допомога на сівбу і обробіток цукрових буряків —1680 центнерів хліба, 635 центнерів фуражу, 300 пудів тюльки, 1200 банок консервів, олія та крупи. Все це багатство було розподілено між двома комунами і 36 сільськогосподарськими артілями. Це допомогло посіяти цукрові буряки, з яких уціліло менше половини.
У липні почалися жнива. З’явились і стригуни колосків. Стригли і виминали колоски дорослі і діти. Проти них було оголошено нищівну боротьбу. Їх затримували і засуджували, давали від 3-х до 5-ти років примусової праці. Всього за рік було засуджені за злісне невиконання твердих завдань і розкрадання хліба на строк від від 1 до 10-ти років 90 осіб, в тому числі п’ятьох до розстрілу.
Урожай хліба в 1932 році видався непоганий, але на трудодні хліба видали мало. Почалася хлібозаготівля. З колективних комор вивезли все зерно, але план хлібозаготівлі не виконали: план був нереальний, надзвичайно важкий. Тоді представники з району почали знову організовувати буксирні бригади з трьох-п’яти осіб і забирати в селян зерно, яке вони отримали на трудодні. Страшно було дивитися, як ці бригади ходили від двору до двору і забирали у людей весь хліб. Шукали хліб по дворах уповноважені й сільські активісти з винятковою запопадливістю, хоча знали, що хліба в селян немає. Сльози дорослих і крик дітей не могли вгамувати активістів. Вони по оселях вишкрібали все: зерно, борошно, квасолю з горщиків тощо. Діялось щось незбагненне: село шуміло день і ніч, безугавно гавкали собаки. Шукали хліб щодня протягом осені зими і весни. Потім усе скінчилося і затихло. До лютого 1933-го селяни ще трималися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх птахів, собак. А тоді почалося страшне – голодна смерть. Спочатку вмирали люди похилого віку, за ними пішли діти...
Зима 1932–1933 рр. видалася надзвичайно холодною і людей, що пухли з голоду, докошував ще й мороз. Тому наприкінці зими 1933 року голод набув нечуваних розмірів. Їли все, що могли знайти: гичку буряків, жом, робили млинці з жому. Здирали на дахах мох і їли його. Хліб пекли з качанів кукурудзи: перемелювали їх, додавали трохи борошна і випікали перепічки. У кого з людей були корови та кози, то ті рятувалися. І якщо могли, то допомагали родичам чи сусідам. Вночі годувальниць забирали у хату, щоб не вкрали. У Гаврила Полтавця із Матусова була корівка-годувальниця, яка рятувала всю велику сім’ю від голоду. Її на ніч ховали в хату від злих людей. Але не вберегли: сусіди вночі зробили підкоп під призьбу і вкрали корову. Зарізали її та й вижили. А сім’я Гаврила, втративши годувальницю, незабаром вся вимерла від голоду. Помирали люди всюди: в хатах, на вулицях, у дворах, на дорогах, у степу.
До колгоспних скотомогильників кожного ранку приходили люди. Вони стояли напоготові і чекали, поки не привезуть мертвих тварин. Коли привозили мертвих коней, кожен одержував свою долю, вкидав у мішок, щоб по дорозі ніхто не відняв, і йшов додому. Конину варили і їли. Така їжа була для людей великим щастям.
У кого залишалися ще якісь речі, ті їхали в Росію міняти їх на зерно. Їздили за продуктами – борошном, пшоном, особливо виручала кукурудза – на Кавказ у місто Моздок. На залізничних станціях скупчувались натовпи людей, але за розпорядженням уряду квитків не продавали і в поїзди нікого не впускали. Очевидці розповідали, що дуже пухлих людей на межі з Росією виганяли з вагонів. Людей, які їхали товарняком, зганяли з платформ водою під тиском із шланга.
Але багатьом вдавалося пробитися в хлібні райони Росії. Їх рятувало те, що там на базарах вони міняли одяг, взуття та інші речі на зерно. Були випадки, коли дорогою це зерно крали, а то й забирали сильніші у слабших та жінок. Зерно жарили, товкли в ступах, мололи на жорнах та втулках з возових коліс. Різними способами добуте борошно використовували для випікання чуреків – так називали млинці з кукурудзяного борошна та різних домішок. Домішками для цього використовували сухий жом, пізніше – листя з вишні, цвіт з білої акації, листя з лободи тощо.
Пік голоду припав на весну і літо 1933-го, коли стало тепло, наросло листя на деревах, підбилися трави. Від споживання листя дерев люди труїлися. Але не дивлячись на це, люди їли різне листя, цвіт білої акації, лободу, спориш, калачики. Варили борщ із кропиви жалкої і глухої.
Багато матусян ходили на дорогу, що вела до сусіднього села Станіславчика. Дорога була обсаджена берестками. Після тих відвідин дерева стояли голі. Листя і кору сушили в печах, товкли в ступах, замішували на воді і варили щось подібне до галушок. А коли почали набиратись в зерно жито й пшениця, геть знесилені селяни добиралися до посівів, зривали колоски та там же й жували їх. Нещасних порушників ловили та судили.
Люди з голоду пухли – набрякали руки, ноги, обличчя. На обличчі залишалися лише щілинки для очей, рота та носа. Один одного не впізнавали, були похмурими, злими, неговіркими, дратівливими, зажуреними. Під впливом голоду багато людей втрачали людську подобу, божеволіли. Траплялися і випадки канібалізму.
У листі Шполянського райкому партії до ЦК КП(б)У «Про факти людоїдства в селах району» від 25 липня 1932 року йдеться про два випадки людоїдства в селах Матусів та Станіславчик, але спогади очевидців дозволяють стверджувати, що таких випадків було багато.
Балоха Микола Климович із Сигнаївки згадував, що їхня сусідка з свого мертвого сина варила холодець і возила продавати в м. Умань.
Про цілковиту байдужість до свого і чужого життя, про втрату духовності під впливом страшного голоду свідчить випадок, який і досі з жахом згадують старожили села. На вулиці Шевченка вдень, після дощу люди знайшли мертвого хлопчика років десяти. Його занесли на подвір’я Захара Рака, де вимерла вся сім’я, за винятком малої доньки, якою опікувались родичі та колгосп. Викопали неглибоку яму, бо копати глибоко не вистачало сил, поховали дитину, перехрестились, побажали за християнським звичаєм вічного спокою і понуро розбрелися по домівках. І ніхто не поцікавився: хто він, звідки і куди йшов, яка доля закинула в село цього малого мученика, що тихо і покірно вмер самотиною на дорозі? Адже в кожного за плечима стояла смерть. У той проклятий рік вона збирала багаті жнива.
Ми не можемо точно сказати, скільки людей померло від голоду в нашому районі. Тому, що даних про життя на Шполянщині в цей період надзвичайно мало. Хоча історики пишуть, що голод на Київщині, а Шполянський район входив до складу Київської області, був особливо лютим. За підрахунками С. Кульчицького, на столичну область припало 26,8% загальної кількості померлих в Україні 1933 року.
Трагедія Шполянщини – лише частина драми, яку пережила Україна. Це її вічний біль. Геноцид з боку більшовицької Росії призвів до мільйонів насильницьких смертей, підірвав фізичне і духовне здоров’я українців багатьох поколінь. Це була найжорстокіша, найстрашніша репресія проти великого українського народу. Ми ще до сьогодні до кінця не усвідомили, що ми чудом вижили, не зникли з лиця землі як етнос.
На першу більш-менш вагому пращо по в печенню історичних подій на Шполянщині в часи Голодомору 1932–1933 років в Україні спромігся місцевий історик-краєзнавець Іван Олексійович Єлінецький, який самвидавом роздрукував невелику кількість примірників «Книги пам’яті лебединців, які загинули під час голодомору 1932–1933 років». Створенню цієї книги передувала тривала робота, яку провели учні та вчителі Лебединської школи № 2 під керівництвом директора Лідії Осаули. Упродовж 90-х років учні школи опитали десятки, чи й сотні очевидців цих трагічних подій і зафіксували імена та прізвища людей, які загинули від голоду в 1932–1933 роках. Після відповідного опрацювання і редагування був створений перший варіант книги пам’яті в одному екземплярі, який зберігався у музеї школи № 2. Кількість жертв у цій книзі перевищувала 1700 осіб.
Звичайно, ця книга була малодоступною для широкого загалу, що обмежувало її суспільну значимість. Тому було вирішено на основі першого варіанту створити розширену книгу-меморіал, залучивши інші документи і матеріали, виготовити декілька примірників книги для забезпечення ними бібліотек району.
(За матеріалами книги «Голодомор 1932–1933 років в Україні. Шполянщина свідчить»)