ДО РІЧНИЦІ ВИЗВОЛЕННЯ ЛЕБЕДИНА ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ
Під час окупації Лебедина німцями в роки Другої світової війни Григорій Бондаренко, якому було на той час 15 років, потрапив під перший набір остарбайтерів: 17 травня 1942 року його забрали в Німеччину. Однак він захворів і був відправлений у лікарню при німецькому таборі. Лікар, після огляду хворого, сказав, що треба робити операцію. Та хлопці, які знаходились у лікарні, радили Григорію не йти на операцію, бо він її не витримає, що треба щось робити, аби комісували і повернули додому. Вони підказали, що треба випити ложку солі, відзразу покурити тютюн і температура триматиметься 38—39 градусів. 1 липня 1942 року Григорій Бондаренко за висновками комісії повернувся додому.
Та долі остарбайтера хлопцеві не вдалося уникнути. 15 квітня 1943 року Григорій Бондаренко потрапив під другий набір остарбайтерів у Лебедині. Цього разу його вивезли у Східну Померанію, м. Штольп (зараз Слупськ у Польщі). Звідти він потрапив на хутір Шпіцкруг. Працював у бауера, якого звали Герман Бетя. У нього був трьохповерховий будинок з рестораном та велике поле. Правда, під час війни ресторан не працював, діяла тільки пивниця. У бауера уже було двоє наймитів: полька і серб, а третім потрапив до них Григорій (його взяли доглядати тварин і працювати на полі). Цей будинок мав свою історію, він стояв на розвилці двох доріг, якими ще у 1812 році проходила армія Наполеона, а він сам побував у будинку.
Наймитування у Беті
Хазяїн і його дружина «фрау Бетя» (так її всі називали) своїх дітей не мали, ставились до своїх наймитів добре, хоча не завжди були уважними. Григорій Павлович згадує, що господарі слідкували за тим, щоб у наймитів не було вошей, і щотижня заставляли їх пропарювати одяг — «парити воші». Якось одяг Григорія підгорів, розпався і вже не годився, щоб його носити. Йому видали полатані обноски попередніх наймитів. До хазяїв приїхала в гості молодша сестра фрау Беті Штетіна (років 50-ти) з чоловіком. Вона звернула увагу на те, що наймит, молодий хлопець, ходить в обідраному одязі, і дала йому якусь одежину. А коли вони поїхали додому, то почали присилати посилки з хорошим одягом для Григорія. Полька потім розповідала, що сестри лаялись, Штетіна казала сестрі, що у неї у дворі молодий хлопець напіводягнений, який працює на неї, тож треба бути уважнішою господинею. Після цього Григорія уже гарно одягали.
Герман Бетя входив до місцевої організації німецької націонал-соціалістичної нацистської партії, разом зі старостою, вчителем та поліцейським. Вони часто збирались разом обговорювати події. Григорій Павлович вважав, що його хазяїн — фашист, часто обзивав своїх наймитів різними образливими словами: «шапцкопф» — бараняча голова, «орноокс» — рогата худоба. Якось Григорій у кімнаті хазяїна побачив книжку «Історія Східної Європи» на німецькій мові і почав її перелистувати (німецьку мову вчив у школі та й спілкуючись з господарями, вже добре її розумів). Господар побачив і запитав, що він читає, Григорій відповів: «Історію Східної Європи». Тоді господар показав у книжці чийсь портрет і запитав «хто це?», а Григорій відповів: «Король Англії», а потім назвав ще кількох історичних діячів, чим дуже здивував господаря. Той запитав звідки наймит має такі знання, а Григорій відповів, що має таку книжку вдома, тільки українською мовою, часто її читав. Після цього випадку господар перестав обзивати наймитів.
Господарювання без господаря
На початку 1944 року з Германом Бетею стався нещасний випадок у лісі — на нього впало спиляне дерево і вбило його. Наймитів не звинуватили у вбивстві тільки тому, що сусіди бачили, що все сталось з необережності самого господаря. Після смерті хазяїна фрау Бетя, яка не розумілася на веденні сільського господарства (Герман Бетя був агрономом, а його дружина відала ресторанними справами), вирішила продати господарство. Поки вона їздила на похорон чоловіка, то вже приїжджали покупці. Повернувшись додому, фрау Бетя викликала до себе наймитів і запитала: «Майне лібе каваліре», що робитимемо далі? Якщо самі працюватимете на полі й з тваринами, то не продаватиму господарство, а якщо ні — все продаю!». Григорій з сербом зарані домовились, що погодяться працювати, бо інакше їх теж продадуть не відомо кому. І вони самостійно почали вести господарство. Григорій мав навички роботи на полі й біля худоби ще здому і просто був уважним і допитливим. Коли господар працював на полі, Григорій допитувався, скільки треба кидати добрив на гектар. Німці вже тоді мали гранульоване добриво і використовували його розумно й акуратно. У господарів був його запас, через кожних два тижні наймити перекладали його з місця на місце, щоб воно не збивалось в купу. Григорій кинув по 3 центнери добрива на гектар і одержав дуже гарний урожай, за що німці його дуже хвалили. Також вони бачили, що наймит жаліє коней, дбає про них, добре оре і називали його гарним господарем. Іноді взимку хазяйка посилала своїх наймитів на роботу до свого родича у сусіднє село Нойєдамеро, їй за це платили.
Особливості життя у німецькому дорфі
Григорій згадує, що німецькі села не були схожі на українські. Хати стояли густо, були і дво-, і триповерхові, і кращі і гірші, городи й садки — по 2-3 сотки. В селі була одна вулиця, на якій стояли з два десятки хат. Також була одна школа, в якій працював один учитель, він же й директор школи. Всі діти ходили в один клас: навчались в одному кабінеті, а розсаджувались класами по рядах і їх навчав один учитель. У селі горілку продавали лише по карточках і тільки на великі свята, а пиво - вільно. Також у селі був один поліцейський, який розбирався у всіх злочинах та слідкував за наймитами, чи не крадуть, міг карати: бив по обличчю або гумовими прутами по спині.
Остарбайтери з Радянського Союзу були зобов’язані носити на одязі з правого боку нашитий блакитний прямокутник з написом білими буквами «Ost», поляки — оранжевий квадрат з буквою «Р». Усі наймити повинні були носити цей знак, особливо тоді, коли йшли кудись здому. У неділю всі ходили з хутора у село в гості до сербів — це були військовополонені, вони носили військову форму і чекали, що їх визволять радянські війська. Григорій Павлович розповідає, що швидко навчився говорити сербською мовою, адже вона дуже схожа на українську. Фрау Бетя сердилась, що він говорить сербською, бо вона її не розуміла. У сербів імена були схожі на наші: Андрій, Тихомір, Бранко, Ратко.
Визвольна хода по території загарбника
Якось Григорій бачив, як через їхнє село німці вели полонених аме-риканців: близько 700 чоловік полонених супроводжували всього три німці-охоронці. Це були американські військові, взяті в полон на Сицилії. Виявляється, що німці дотримувались угоди з американцями, що полонених вони триматимуть на тих територіях, де не буде бомбардувань і добре до них ставитимуться. Григорій позна-йомився з одним полоненим американцем, у якого порвалась торбина з речами. Він допоміг американцеві зібрати та зв’язати речі. Виявилось, що мати його була родом з України, а батько, як він сказав, «курський соловей». Американець на подяку дав Григорію сім кусків пахучого мила, на якому було написано «Мейд ін Канада».
Ввечері фрау Бетя дозволяла Григорію слухати радіо, коли він топив у її кімнаті. Він слухав і німецькі, і радянські повідомлення про події на фронтах, порівнював їх і знав, що насправді відбувалось на війні. Після цих повідомлень передавали по радіо радянські пісні, і Григорій виключав радіо, але фрау Бетя часто дозволяла залишити його включеним і слухала мелодії. На столі у фрау лежала розгорнута карта, де олівцем було наведено кордон територій, захоплених німцями у 1941 році, а в 1944 році кордон відійшов аж до Вісли. І фрау Бетя питала «Чому це так?».
Фрау Бетя хотіла переїхати в інше місце, коли підійшла радянська армія, а німці відійшли і забрали гармати, що стояли на хуторі. Хлопцям не хотілося нікуди переїжджати і вони з сербом пішли в село до інших сербів. Коли почали стріляти радянські війська, сховались на полі у виямці біля кущів. Звідти й побачили перші радянські танки і солдатів на них.
Наймитував Григорій Павлович Бондаренко до 8 березня 1945 року...
Із остарбайтера — в солдати
Після того, як прийшла радянська армія, Григорія Бондаренка пере-вірила армійська контррозвідка і направила його на службу в армію у 238-й запасний армійський полк. На той час Григорію було 19 років. Та ще 10 днів перед зарахуванням до армійської служби йому разом з кількома колишніми наймитами довелося виконувати завдання радянських командирів: збирати худобу і цінні речі (гарні меблі, піаніно та ін.) на захопленій території. Потім уже Григорій Павлович потрапив у запасний полк, який був направлений на Одер.
Запам’ятались йому товариші, з якими разом воювали, ходили в кіно, яке іноді привозили в полк: Солдатов з Курської області, Школьний, якому довелося бути у Кенігсбергу. Пішки довелося пройти ряд німецьких міст: Штекін (зараз Щецін — польське місто), Грайфсвальд, Штральзунд, Росток, Вісмар. Григорій Павлович брав участь у Вісло-Одерській операції. Пам’ятає, як серед ночі всіх підняли і пояснили, що завтра форсуватимуть Одер, наказували триматись разом, не загубитись на чужій території. Та наступного дня штурму не відбулося. Уже в лісі, близько 60 км від Ростока, почули про те, що радянські війська розбили німців у Берліні і завтра буде оголошено день Перемоги. Солдати раділи, стріляли в небо та обіймались.
Після перемоги почалась поетапна демобілізація з радянської армії: спочатку бійців старшого віку, потім молодшого. Григорій Павлович прослужив на території Німеччини до 1951 року. Влітку 1945 року служба відбувалась біля кордону з англійською зоною окупації.
Дізнались наші солдати, що таке американська армія. У американців при армії діяли робочі роти, які набирались з остарбайтерів, деяким нашим солдатам прийшлось служити в цих ротах. Вони прибирали території після того, як їх покидала американська армія, закопували бліндажі, пошкоджене майно американців. Ще одне цікаве спостереження: хоча і солдати, і офіцери в американській армії харчувались разом, але для білих і чорношкірих їдальні були різні. Зустрічався Григорій Павлович з англійцями майже щодня. Звернув увагу на те, що в англійській армії і солдати, і офіцери були одягнені в однакові добротні мундири і харчувалися в одних їдальнях. В радянській армії все було не так. Офіцери були одягнені у кращі мундири і харчувались окремо від солдатів. А солдати змушені були шукати собі у що вдягтись, коли солдатський одяг рвався. Григорій Павлович згадує, що на осінь 1945 року залишився без шинелі, бо командир наказав віддати її демобілізованому солдату, який відправлявся на Батьківщину (для цих солдатів забирали одяг, шинелі у тих, що залишались в Німеччині). Григорій дістав собі ще гарний теплий темно-синій кітель (німецький) і носив до осені, а вже у жовтні йому видали шинель.
Наприкінці 1945 року Григорія Бондаренка направили у школу сержантів, в «учебку». Навчався протягом 10 місяців, а потім його залишили там навчати інших солдатів. Прослужив на цій службі ще 3 роки. Потім був начальником готелю, старшиною роти. Був свідком поділу Німеччини на НДР і ФРН. Згадує, що більшість німців почували себе винними за цю війну.
На цій службі Григорій Павлович зустрів земляка — Михайла Михайловича Вайвалу з Журавки. Разом були у Вісмарі, Гамбурзі біля кордону НДР.
Служба у Німеччині тривала до 8 лютого 1951 року. Потім їх забрали до Ашхабаду, ще 16 днів прослужили, а вже потім там відбулася демобілізація. Через місяць — 27 березня 1951 року — повернувся в Україну.
Записала Лідія ОСАУЛА.