Ті, хто давно знайомий зі Станіславом Миколайовичем Мазуриком, переконалися, скільки б не було років цьому чоловікові — 50, 60 чи 75, він завжди приємно дивував своїм неординарним поглядом на життя, його сприйняттям, постійною щоденною роботою над собою і вимогами до свого організму, яким слідує й донині.
Кожен новий рік для Станіслава Миколайовича ― подвійне свято. Бо у перший день січня він відзначає ще й свій день народження... Нинішнього нового року зустрів уже 79-ту річницю. Лише 79-ту... Бо Станіслав Миколайович не рахує років, він ними насолоджується, і відчуває себе бадьорим, молодим та енергійним. Секретів цього у нього, як з’ясувалось, багато.
Які ж із них дають цьому чоловікові ней-мовірний заряд енергії і бадьорості — сучасні методики оздоровлення, щоденні велосипедні кроси чи десятикілометрові пробіжки, голодування, лікування глиною чи просто позитивне сприйняття всього, що відбувається навколо?
Саме про це й хочеться поговорити з ним. А ще — про його важливі життєві етапи, які подарували Станіславу Мазурику незабутні зустрічі з великими педагогами Олександром Захаренком та Василем Сухомлинським, майстрами гончарної справи, учнями, яким нині передає своє вміння.
ЗУСТРІЧІ З ПЕДАГОГАМИ ОЛЕКСАНДРОМ ЗАХАРЕНКОМ ТА ВАСИЛЕМ СУХОМЛИНСЬКИМ
— Станіславе Миколайовичу, кажуть, кожна людина за все своє життя проходить кілька перехресть, поворотних етапів, зупиняючись на яких, вирішує, куди рухатися далі, бо саме вони можуть докорінно змінити життя. Чи були такі перехрестя у Вас?
— Мабуть, як і у багатьох людей. Одне із них — це рішення залишити педагогічну роботу і зайнятися журналістикою. Але до цього був цікавий і неповторний життєвий період, який дав мені незабутні зустрічі і відкриття.
Закінчив я педагогічний інститут, навчався в аспірантурі. Працював у школі, згодом — на керівній посаді. Кінець шістдесятих — початок сімдесятих років минулого століття — незабутній період у моєму житті. Бо саме в цей час, коли я очолював відділ освіти м. Корсунь-Шевченківський, доля і професійна діяльність звели мене з видатним педагогом — директором Сахнівської школи цього району Олександром Захаренком, який згодом став відомим на весь колишній Радянський Союз завдяки своїй «авторській школі», в яку втілив всі свої мрії. Олександр Антонович вважав, що школа — це постійний, самостійний рух уперед, ідея, яка має неодмінно захопити відразу і учителя, і учня, і батьків. І полягала вона в тому, що протягом трьох десятиріч у життя втілювалася певна справа, яка була цікава всім, і яка об’єднувала всіх. В його школі були збудовані басейни, сучасний спортзал, музей, фонтан, дендропарк і навіть обсерваторія. І все це працювало на виховання особистості. До села Сахнівка у «школу над Россю» в ті часи приїжджали переймати досвід вчителі всього колишнього Союзу і завжди були вражені побаченим. Згодом вона набула офіційного статусу «Авторська школа О.А.Захаренка».
Після аспірантури мені пощастило ближче позна-йомитись і з ще однієї величчю педагогіки — Василем Сухомлинським, який тоді працював директором Павлиської школи на Кіровоградщині. До цього ми листувалися. Як член тоді ще існуючої Вищої атестаційної комісії, яка займалася атестацією наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, Василь Олександрович дав схвальний відгук моїй дисертації «Виховання почуття громадянського обов’язку в колективі підлітків».
Мені він запам’ятався як великий педагог, для якого саме любов до дітей і була найголовнішим у житті. Саме дитячу особистість Василь Олександрович ставив у центр виховання. І це в час, коли скрізь панували методи адміністративно-командної педагогіки, яка визнавала лише виховання через колектив. Він першим заговорив про провідну роль виховання у формуванні духовно багатої особистості, підкреслюючи, що успіх такого виховання залежить від глибокого проникнення в духовний світ школяра. Василь Сухомлинський приділяв багато уваги розвитку мислення учнів на уроці, вихованню їх творчого ставлення до навчання, розвиткові індивідуальності в праці.
Він наголошував на тому, що дитина повинна бачити щось більше, аніж просто отримати матеріальні блага від праці, щоб вона служила полем для застосування дитячих здібностей.
ТАК ЦІКАВО ПОСТІЙНО ВІДКРИВАТИ НОВЕ І НЕЗВІДАНЕ
— Так, якщо з дитинства ми навчимося віддавати пріоритет не матеріальним, а саме духовним цінностям, то це допоможе змінити не лише своє ставлення до багатьох речей, а й ставлення до життя взагалі...
— Тоді ми сприйматимемо своє життя під зовсім іншим кутом і отримуватимемо від нього винагороди зовсім іншими цінностями. За все своє життя я не мав жодних матеріальних вигод, але отримував від нього задоволення сповна. Гроші ніколи не були моїм мотиватором і ніколи не цікавили мене. Адже коли людина прагне досягти матеріального, вона заздрить тому, чого в неї немає, старається, нервує, щоб отримати бажане. І, нарешті, доклавши безліч зусиль, отримує те, чого хотіла. І все. Наступає розчарування. Бо це матеріальне вже стає звичним і не приносить такого задоволення, як тоді, коли воно було ще недоступним. Вона знову заздрить тому, чого в неї немає, бо того, що є, стає замало. Знову хочеться чогось більшого, вагомішого. І так все життя. Постійно мало... мало... Духовне ж ніколи не набридає, адже зі своєї внутрішньої скарбнички можна щоразу діставати нові багатства і насолоджуватися ними.
Мені довелося змінити багато місць проживання, щоб реалізувати себе, відкрити свій внутрішній світ в нових варіантах і ситуаціях, перебуваючи в постійному пошуку, долаючи труднощі. За це я щиро вдячний долі, бо все це лише загартовувало мене, давало досвід, нові знання і враження.
Для мене життя на цьому світі — це, насамперед, постійні відкриття нового, непізнаного, цікавого.
Це постійні спостереження, можливість своїми руками народжувати свій творчий плід. Це так цікаво: ставити перед собою нові духовні цілі — і йти до них. Реалізувавши задумане, шукати знову нове.
— Саме завдяки такому підходу після педагогічної діяльності Ви вирішили спробувати себе в журналістиці, а потім і оволодіти гончарством?
— Так, якось я вирішив кардинально поміняти своє життя і присвятити його журналістиці. До цього я ще писав до українських періодичних видань освітянського профілю. Робота в газеті подарувала мені багато нових відкриттів, знайомств з творчими, талановитими людьми, людьми з різним світосприйняттям та різними долями. Саме в цей період я захопився гончарством і вирішив спробувати себе в новій царині. З виходом на заслужений відпочинок я повністю присвятив себе цій справі і сьогодні маю маленьких учнів, які бажають навчитися цьому давньому народному ремеслу. І як це добре, що в дітей є таке бажання, що їм це цікаво і захопливо. Ми беремо участь в багатьох виставках, які проводяться в нашому регіоні, організовуємо майстер-класи.
ПОЛОНИЛО ГОНЧАРСТВО
— Станіславе Миколайовичу, а чому саме гончарство так полонило Вас?
— Ще за часів перебудови, залишивши журналістську роботу, я пробував себе в різних народних ремеслах: спочатку опанував ложкарство, потім плетіння віни-ків. Увесь час багато читав літератури з гончарства. Інтернету тоді не було, тому доводилось перечитувати всі періодичні видання, спеціальну літературу, в яких можна було почерпнути хоча б якісь знання. Почув, що є у нашому місті чоловік, котрий знається на цій справі, звернувся до нього, він допоміг мені опанувати ази цього ремесла. А вже потім все засвоював на практиці. Згодом у одному з приміщень будівельної організації мені дозволили відкрити невеличкий цех, де я виготовляв свої вироби. Щоправда, він проіснував недовго, на те були свої причини, але цієї справи я не залишив і займаюсь нею й досі. Так само досі й вчуся. Бо так жити цікавіше.
МАЙСТЕР ВІДЧУВАЄ ГЛИНУ ДОТИКОМ
— Для того, аби навчитися робити з глини посуд чи сувеніри, що потрібно насамперед мати?
— Без гончарного круга аж ніяк не обійтися. Це той самий верстат, в який ми затискаємо шматок деревини. Але тут замість затискачів — наші руки. А замість деревини — глина. Кладемо шматок глини на середину круга, вводимо в неї пальці і вона поступово підіймається вгору, формуючи виріб. При цьому працюють м’язи пресу, рук і ніг. Це так зване невеличке тренування.
— Якість виробу залежить від якості глини? А яку глину Ви використовуєте?
— Глина — дивовижний матеріал, який вода робить пластичним, а дотик рук — теплим і ніжним. Вона здатна набувати різних форм: під час формування — м’яка, і досить тверда — після випалювання виробу. У глини широкий спектр природних барв — від білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Та використовувати краще ту, що є у своїй місцевості. У нас це глина стального, червоного і жовтого кольорів. Я вже знаю певні місця, де її можна знайти в природі, поблизу канав та ставків.
А взагалі, майстер завжди відчуває глину дотиком. До речі, глина дає приємні тактильні відчуття під час роботи, вона чудовий спосіб заспокоєння, зняття напруження чи тривоги, розслаблення та заглиблення в стан, близький до медитативного.
ЗНОВУ ПОЧИНАЮ СЕБЕ ВДОСКОНАЛЮВАТИ
— Знаю, що все своє життя Ви ставите досить високі вимоги до себе, займаєтесь очищенням організму, спробували безліч різних методик з оздоровлення. Що дає Вам така практика? Розкрийте свої секрети…
— Духовне і фізичне вдосконалення для мене нероздільні. Тож все, що я роблю — для забезпечення фізичної та духовної довготривалості.
Вже понад чверть століття щороку я проводжу місячне голодування. Крім цього, коли відчуваю, що організм потребує нетривалого, тобто тижневого чи 10-денного голодування в певний період року, проводжу і його.
Після таких періодів я ніби заново народжуюсь, отримую приплив енергії і відчуваю легкість, творчу наснагу. В мене відкривається нове дихання, хочеться творити, черпати і дарувати радість навколишньому світові.
Хотів би поспілкуватися з людьми, які витримали повний передріздвяний піст, або проводили короткотермінове голодування (зателефонуйте мені, будь ласка — моб. (098)876-49-26).
Тричі на тиждень займаюсь бігом — долаю дистанції по 6 та 10 км. Бігаю босим. Займаюсь велосипедною їздою, обливанням.
В харчуванні дотримуюсь овочево-фруктової дієти, іноді вживаю м’ясо птиці. Чаї п’ю лише трав’яні, не вживаю солі, цукор заміняю медом. Не палю і не вживаю алкоголю.
Крім цього займаюсь омолоджувальною гімнастикою «Око відродження». Вправи, які входять до цієї гімнастики, стимулюють роботу залоз внутрішньої секреції, прискорюють обертання чакр. На них витрачається зовсім небагато часу, але в такий спосіб забезпечується здоров’я сили і розуму.
Будь-які розлади в організмові лікую глиною, з якою тісно контактую, займаючись гончарною справою. Роблю компреси з глини і прикладаю до того місця, в якому відчуваю дискомфорт. Саме їй і завдячую тим, що ніколи не вживав медикаментів і не звертався по медичну допомогу до лікарні. Ось і всі мої секрети. Та це, швидше, не секрети, а спосіб життя, від якого я вже не можу відступити, бо отримую величезне духовне задоволення і душевне піднесення від того, що мені вдається досягнути.
І звичайно ж, щодня позитивно налаштовую себе на новий день за допомогою афірмацій.
СЬОГОДНІ — НАЙКРАЩИЙ ДЕНЬ У МОЄМУ ЖИТТІ!
— Кажуть, що ми самі, навіть того не підозрюючи, будуємо своє майбутнє, формуємо власне життя за допомогою слів і думок...
— Наше налаштування має надзвичайно велику силу, яка, в свою чергу, залежить від стану, в якому знаходиться людина. Негативні думки і негативні емоції притягують до нас негативні події та хвороби, а налаштування на добро і любов притягують такі ж почуття.
Сьогодні — найкращий день у моєму житті. У мене є все, що потрібно, щоб насолоджуватися життям тут і зараз.
Ось так щодня. Тож нехай всім нам у цьому житті буде тепло і затишно, нехай серця наповнюються добром і любов’ю!
― А Вам, шановний наш колего, завжди позитивних емоцій, радості від життя і міцного здоров’я на довгі роки!
Лариса БАЧИНСЬКА.
МАКІТЕРКА СВОЇМИ РУКАМИ
(Майстер-клас від Станіслава Мазурика)
- Беру шматочок глини, близько 200 г. Саме стільки необхідно для такого горщика чи макітерки (ємністю 1,5 л).
- Додаю в неї води (близько 40%), вимішую (я проштрикую паличкою).
- Потім кладу в полотняний мішок і вибиваю об щось тверде, щоб витиснути повітря.
- Розминаю її, щоб була однорідна і туга, як пластилін маса (руки зволожені).
- Пальцями відчуваю найменші камінчики, які видаляю з глини, і розминаю знову.
- Роблю грудку у формі конуса або циліндра.
- Замазую круг глиною і кладу цей конус по центру. Станіслав Миколайович сідає за гончарний круг, почи нає обертати його щоразу швидше і швидше.
- Круг розкручую ногами до 120 об./хв. (працюють обидві ноги, прес — руки і ноги не працюють одночасно — цьому можна навчитися лише на практиці).
- Пальцями тисну всередині конуса і намагаюсь звузити всередину. Тут потрібне так зване шосте (дотикове) відчуття, яке б допомагало визначити товщину стінок і дна виробу (5 мм).
Зі шматка глини спочатку починає вимальовуватись ледь впізнаваний силует маленької макітерки. З кожним дотиком рук, яким слухняно підкорялась глина, формувались все чіткіші силуети нового виробу. І... за двадцять хвилин макітерка готова.