«...Війна — найстрашніше, що може статися з країною. Ще донедавна нам здава лось, що вона далека і неможлива. Та ось вона несамовито дихає нам в спину, а її стогін, впереміш зі сльозами та кров’ю, гучно гримить в сьогоденні. Саме в такі хвилини загострено відчувається необхідність в спокійному майбутньому, саме в такі хвилини хочеться ще більше дякувати тим, хто захищає нашу країну зараз і захистив її в минулому, ― пише нам в редакцію вчитель української мови та літератури Васильківського НВК Ольга Руденко.
― Учні школи Назар Невмивака, Роман Дранченко, Владислав Фуркало, Дмитро Тарарак напередодні 70-ої річниці Перемоги відвідали ветерана Другої світової війни Степана Петровича Шпицю, подякували ще раз за Перемогу та почули невигадані розповіді про війну. Хлопці замислено слухали історії ветерана, а Степану Петровичу було приємно, що молодь не забуває його. Коли учень 10-го класу Назар Невмивака під акомпанемент гітари виконав пісню про війну, на очах ветерана забриніла сльоза. Степан Петрович побажав хлопцям, щоб їм ніколи не довелося брати до рук зброю...».
Напередодні свята побувала в гостях у ветерана і редакція нашої газети. Степану Петровичу щойно виповнилося 95 років. Шкода, що здоров’я вже підводить, та й дається взнаки отримана на війні контузія, але що ж поробиш... ― хвороби дозволу не питають... А спогади тих страшних років час од часу зринають у пам’яті ветерана війни.
...У 1941 році він пішов на війну. На Сумщині потрапив в оточення ворога і опинився в полоні. Згадує Степан Петрович, як їх, полонених, пригнали на Смілянський цукровий завод, як він втік і пішки добирався додому, у свій Васильків. Якийсь час переховувався, а в 1943 році знову пішов на фронт. На війні був танкістом, під Будапештом отримав контузію, лікувався у госпіталі, але все ж дійшов до Праги, де й зустрів Перемогу. Степан Петрович має багато нагород, та найдорожчою для нього є орден Червоної Зірки та медалі «За мужність», «За взяття Будапешту» та «За відвагу», їх бережно зберігає в окремій коробочці.
Важко далась ветеранам Перемога. Багато друзів полягло на фронтах війни. Тому ті, хто пережив її страшні роки, хто бачив смерть в обличчя, знають ціну Перемозі. Мало залишилося в живих солдатів Другої світової війни. І найбільше їм мріється, щоб ніхто не мав права зазіхнути на нашу незалежність і свободу, щоб їхні онуки і правнуки жили під мирним небом України.
Після війни Степан Петрович все життя працював у колгоспі механізатором, його дружина ― Василина Петрівна ― рільничою. Ростили дітей, трудилися на своїй землі.
...Ось так і прийшла до них старість. Ніби й непомітно, але надто відчутний її важкий подих. Вже й дні тягнуться довше, ніж двадцять-тридцять років тому, та й ночі не такі короткі. А часом так дошкуляє безсоння, що за ніч оті всі думки й не передумаєш.
Роз’їхалися діти, онуки, нині лишень чекають на них у гості. Коли у дітей та онуків все ладиться, коли навідують вони своїх стареньких, коли здоров’я ще сяк-так, то й життя здається не таким сірим. Головне, що стрічають своє надвечір’я удвох.
Лариса БАЧИНСЬКА (фото автора).