Про пана Дмитра шполяни, а особливо шкільного віку, дізналися з відкриттям «мотузкового парку» у міському парку дитячого дозвілля. До цього юні шукачі екстриму могли лише мріяти про такі розваги… А тут – раз – і є. І втілив цю дитячу мрію якраз Дмитро Сивак, що переїхав до Шполи з Херсонщини. Все літо і у ці теплі погожі осінні дні його, нерозлучного із вірною собакою Волею, щодня можна було бачити в колі дітлахів. Дмитро Сивак належить до категорії непосидючих, активних і цілеспрямованих людей, які люблять активний відпочинок і не сидять на місці.
Зовсім нещодавно у шполянському Центрі дитячої та юнацької творчості відкрився новий гурток – спортивного туризму – для юних любителів туризму, яким і керує Дмитро Олександрович.
Розмовляємо з паном Дмитром про його переїзд з окупованої Херсонщини на Шполянщину і реалізацію нових проєктів. На зустріч він прийшов зі своєю чотирилапою помічницею Волею – собакою з неймовірно гарними очима – вона впродовж всього інтерв’ю мирно чекала на килимку біля дверей, час від часу підіймаючи голову і спрямовуючи запитальний погляд то на Дмитра, то на мене…
«У перші дні війни ми не розуміли, що відбувається»
Дмитро Сивак народився у Херсоні, хоча його коріння, всі родичі – з Черкащини, із села Верхнячка Уманського району, там поховані всі його пращури. Сам Дмитро з родиною мешкав на Херсонщині, на лівому березі Дніпра. Там до війни реалізовував свої захоплення.
– На Херсонщині я мав два цікавих мотузкових парки – між Олешками і Голою Пристанню, великий скеледром. Влітку ми організовували дитячі табори, – розповідає пан Дмитро. – Крім своїх власних парків, я також допомагав проєктувати інші мотузкові парки. Ці парки будувалися в партнерському форматі, тобто я проєктую, створюю і надалі беру участь у їхній роботі (якщо ти не будеш контролювати і знаходитися в процесі роботи – це небезпечно).
З перших годин війни Дмитро Олександрович з дружиною, двома дітьми та собакою вимушені були евакуюватися, залишивши місце свого проживання. Як потім вже стало зрозумілим, – назавжди.
– Оскільки я розумів, що славнозвісного Антонівського мосту не стане, нам необхідно було евакуюватися з лівого берега Дніпра на правий, продовжує чоловік. – Ми перебралися на правий берег і поїхали у бік Львова (звідти родом моя дружина). Чесно кажучи, у перші години війни ми не розуміли, що відбувається. У всіх якийсь психоз, всі кудись їдуть, і якогось логічного алгоритму в такій ситуації майже не існує. Все відбувається на рефлексах самозбереження, дії на підсвідомості. Зібрали дітей, собаку, сіли в машину і поїхали у більш безпечне місце. Думали доїдемо, умовно кажучи, до Умані, закінчиться цей психоз, адже у ХХІ столітті повномасштабна війна… Цього не може бути, але все навкруги свідчило про зворотнє.
Так за два дні родина Сиваків доїхала до Львова. А далі – асиміляція у Львові.
– Спочатку Львівська самооборона, потрібно було налагоджувати якесь виробництво, – ділиться спогадами Дмитро. – Працював кухарем то в одному закладі, то в іншому. Розумів, що це не моє. Я звик працювати безпосередньо з людьми. За фахом я інженер-педагог, мав би викладати у ПТУ автосправу, ремонт автомобілів, але на третьому курсі вузу я читав дітям спортивний туризм, скелелазіння. Так сталося, що з першого курсу я почав сам займатися туризмом, альпінізмом, і на момент закінчення вузу вже мав офіційний педагогічний стаж. Побував на Казбеку.
Львів – дуже велике місто, плюс переселенці. Ми дякуємо львів’янам, але у них свій уклад життя, свої правила, а пів мільйона переселенців – це все вносить у соціум свої корективи, – каже чоловік. – Багато хто, кому вже було нічого втрачати, вирушили у пошуках іншої долі далі. Їх нічого не тримало. У моєму випадку я мав те, що я власноручно будував, створював якісь проєкти, діставав спорядження. І це був один із найбільших мотузкових парків півдня Україні, це були й дитячі табори, походи, сплави, лижна школа, про мене багато хто знав. Це було наше життя, яке будували ми самі і були ним задоволені.
Кавовий маестро
Дмитро Олександрович пригадує, як проводив «татові» походи, які він називає «папськими» (це коли діти мандрують разом із татами, мамам – заборонено), лижні школи в Карпатах, походи, сплави тренінги. І на цій хвилі опинитися у Львові і починати жити за новими правилам йому було досить важко. Тож з’явилася ідея робити каву на піску (коли від правильно зробленої пічки нагрівається пісок і на ньому вариться кава), це вже було там, на Херсонщині...
– Нашу каву багато, хто знав, – посміхається мій співрозмовник. – Ми також додавали до кави різні спеції. Це була наша фішка. До речі, коли у Чорнобаївці турки будували аеропорт, вони приїздили до нас спробувати такої кави, і були від неї у захваті. Таку ж каву готують мої друзі і на водоспаді «Шипіт», куди ідею її приготування привіз я. І таких місць в Україні, де можна пити каву на піску – п’ять, три із них – мої. У Львові я побудував «кавотяг», такий, який був до війни у Херсоні. Це такий велосипед, який стилізовано під паровоз. Працює на дровах – іде дим, як у справжнього паротяга, гріється пісок і вариться кава. У Львові так ми пропрацювали деякий час. Місцева влада була задоволена нашому починанню, обіцяла знайти місце у центрі міста, але, на жаль, все залишилося на словах.
Тож після півторарічного перебування у Львові Дмитро Олександрович вирішив переїхати сюди – до географічного центру України.
– У Шполу ми перебралися, бо: по-перше – тут є родичі, по-друге – прийшло усвідомлення, розуміння, що на Херсонщину ми не повернемося – нема куди, розповідає він. – Ментально тут я почуваюся краще, ніж у Львові, хоча ностальгія за домівкою є, але я розумію, що років 20 –30 після затоплення лівого берега там нічого не буде, це ніби Чорнобильська зона. Наразі навколо мого будинку по пояс «гнилої» води.
Новий проєкт: мотузковий парк у Шполі
Зараз, завдяки родичам, Дмитро з родиною мають своє житло. Якийсь час він працював у теплиці. Але потім, коли відвідав дитячий парк, побачив дітей, для розваг яких до 5–6 років є гойдалки, гірки, а для старших… ніша не заповнена. І з’явилася ідея реалізувати свій старий херсонський проєкт вже тут, на Шполянщині.
Від ідеї до готового мотузкового парку минув місяць, хоча розраховував на два тижні, але були свої нюанси. Насправді, це не так просто, як нам всім здається, коли ми просто дивимося на цікаві мотузкові конструкції між деревами. Як розповідає автор проєкту, на його реалізацію потрібно було близько 500 метрів спеціальної мотузки, троси, карабіни, спеціальні кріплення, які часто треба виготовляти самому. Тож проєкт не з дешевих. Але завдяки друзям із Херсонщини, які допомогли Дмитрові хто чим міг, допомозі товариша із Сердегівки, як кажуть, зібравши з миру по нитці, все вийшло.
– Я розглядаю мотузковий парк не як атракціон, а як спортивно-психологічний майданчик, – каже Дмитро Олександрович. – Тому, що там ми боремося зі своїми страхами, переборюємо їх психологічно, а спортивний – навчає навичкам мотузкової техніки, є елементи альпінізму, скелелазіння, робота зі страховкою і таке інше. Я набрав групу дітей на базі центру дитячої і юнацької творчості, і ми тренуємося.
Керівник гуртка спортивного туризму
На Шполянщині вирішили підтримати ентузіаста, який вже довів на ділі, що може додати в спортивний і інтелектуальний розвиток юних шполян якусь родзинку. І з початком навчального року Дмитро Сивак у штаті працівників Центру дитячої і юнацької творчості на посаді керівника гуртка спортивного туризму.
– Побачивши, як діткам подобається займатися в мотузковому парку, ми запросили Дмитра Сивака до нас на роботу, – розповідає директорка Центру дитячої та юнацької творчості Людмила Бондаренко. – І зараз від дітей, як кажуть, немає відбою. Вони з задоволенням відвідують заняття Дмитра Олександровича. Наразі вирішуємо питання з пошуком приміщенням для роботи цього гуртка у зимовий час: ми подали заявку на грант і чекаємо результатів (на базі міського ліцею №2 планували облаштувати скелелазну стіну). Якщо переможемо, то матимемо матеріальну базу.
«Сидіти на місці – не для мене»
Ось вже місяць Дмитро Сивак проводить з дітьми заняття зі спортивного туризму.
– Сидіти на місці – не для мене, каже він, посміхаючись. Спортивний туризм – це і наплічник, намет, багаття, це і альпінізм, робота з мотузкою в горах, це і промисловий альпінізм. Тобто працюємо на висоті і щось виконуємо, долучається орієнтування, тобто можна охарактеризувати, як мультиспорт. Спортивний туризм дуже розвинений в Україні. Наприклад, в Золотоноші проводяться чемпіонати зі спортивного орієнтування.
Чотири школи, кити, на яких базується спортивний туризм – це Хмельницький, Київ, Миколаїв, Херсон. Херсонські спортсмени зі спортивного туризму три роки поспіль завойовували золоті медалі на світовій першості.
Нещодавно з гуртківцями керівник здійснив велопохід, у якому взяли участь 18 дітей. Як каже керівник, його метою було, щоб діти здружилися між собою, відчули підтримку один одного, коли важко. А ще – навчити дітей рухатися колоною, особливо коли вони на велосипедах і кількість учасників руху перевищує 8 – 10 осіб.
– Зараз у мене головна мета – створення колективу, ділиться своїми планами пан Дмитро, – побудова взаємовідносин між собою. У листопаді хочемо поїхати у Буцький каньйон, де прекрасні умови для скелелазіння. Наразі я навчаю, як безпечно піднятися на висоту, спуститися з неї. Мотузкова техніка у форматі спортивного туризму – це безпека на висоті. Це в першу чергу. І зараз діти цим займаються. У Буцькому каньйоні багато цікавих скелелазних маршрутів. Там пробита спеціальна страховка.
Ще у планах – розвивати започатковане: мотузковий парк, скеледром, лижну школу, дитячий табір. Організовувати «татові походи», де діти під наглядом батьків навчалися б самостійності в екстремальних, природніх умовах, коли після триденного походу контакт між батьком і дитиною стає іншим, більш тіснішим. І це дуже важливо.
Спілкувалась Лариса Бачинська