У кожного з нас, напевне, настає такий період, коли ми зовсім кардинально міняємо своє ставлення до багатьох речей, переоцінюючи життєві цінності. Так сталося і в житті шполянки Марії Омельчук.
Це відбулося тоді, коли її син Роман пішов добровольцем в зону АТО. І сьогодні для матері ночі тягнуться довго-довго, а ранок починається з очікування телефонного дзвінка від її Ромчика. Лишень почути коротке: «Мамо, не хвилюйся, я живий-здоровий...». І тоді й день почнеться в гарному настрої, і робота ладитиметься. І так до наступного ранку... Як же чекає вона на ці дзвінки!
Щойно почалися воєнні дії, Роман Омельчук написав заяву до військкомату і згодом, пройшовши вишкіл, пішов добровольцем в зону АТО. Інакше просто не міг. Адже батько Романа був військовим.
― Мамо я повинен там бути,― відповів матері, коли та, плачучи, проводжала сина, ― якщо ми не оборонятимемо наші кордони, то ворога ніхто не зупинить. Я це роблю для тебе, для своїх дітей.
Ну як могла не пустити, не дозволити... Знала, що її Роман робить саме так, як підказує його серце.
Щойно почалися воєнні дії, Марія Григорівна стала передавати воїнам АТО і свої невеличкі передачі. А коли довелося збирати й сина, допомогли добрі люди.
― Я дуже вдячна настоятелю Української автокефальної православної церкви усіх святих землі української священнику Володимиру Ковалю, який збирав кошти на придбання необхідних солдатам речей. Він також благословляв мого сина, коли той ішов боронити нас від ворога. Він і його парафіяни щонеділі моляться за здоров’я мого Романа і усіх солдат.
На зібрані кошти Марія Григорівна придбала і йому, і Романовим друзям рукавички, бандани, кашкети тощо. Вони телефонували і дякували їй за це.
В недавній свій візит в зону АТО волонтери, які доставляли нашим шполянам продукти, необхідні речі і, зокрема, літній одяг, були дуже засмучені, коли підготовлені для Романа берци не підійшли йому за розміром. Трішки засмутився і сам Роман. І як же він зрадів, коли волонтери, повернувшись в їхню частину переночувати, таки знайшли йому відповідне взуття. Він був дуже вдячний землякам за те, що не забули, потурбувались, що ставляться до кожного окремо взятого солдата, як до своєї рідної і близької людини.
Роман має багато спеціальностей. Він закінчив курси кухарів, заправників АЗС, тривалий час проводив ремонтні роботи і у своєму місті, заробляв і за кордоном. Потрапивши в АТО, здобув і відповідний військовий фах. Для своєї матері він найкращий у світі син.
Розповідаючи про свого Ромчика, Марія Григорівна не стримує сліз, бо так скучила за ним і дуже хоче, щоб він чимскоріш повертався додому живим і здоровим. Також вірить, що Бог допоможе йому.
― Ти, синку, лише знай, що тебе люблять і чекають! ― щоразу повторює вона.
Лариса БАЧИНСЬКА. Фото Наталії СТОРЧАК.