4 вересня виповнилося 30 років з дня смерті українського поета Василя Стуса.
Видатний поет-дисидент Василь Стус помер у радянському концтаборі на Уралі. Як пише на «Історичній правді» головний редактор, журналіст, історик Вахтанг Кіпіані, «особливо небезпечні державні рецидивісти» за «найгуманнішими в світі» радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест. Тільки дерев'яні стовпчики із номерами. У Стуса — дев'ятий... Через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому і поховали його на Байковому цвинтарі у Києві.
Василь Стус підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем'єрі «Тіней забутих предків» закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.
Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично «провчити» — це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.
14 травня 1980 року Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по м. Києву та Київській області за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та пропаганди». Під час обшуку вдома вилучили вірші, записні книжки, листи, матеріали справи 1972 року, документи про становище політв'язнів, виклик на виїзд до Сполучених Штатів. У протоколі обшуку зазначено, що Стус його не підписав. Мовляв, «з представниками кривавої організації жодних розмов вести не хоче».
Прощаючись з дружиною Валентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката, не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового процесу та участі міжнародних правозахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців. У 58-му числі московського самвидавного журналу «Хроника текущих событий» можемо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня—2 жовтня 1980 року, що проходив у залі Київського міськсуду. Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.
До речі, Стус чудово розумів, що справа не у конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвоката. Взагалі! За даними джерела «Хроники...», Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання». Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму», а до того ж має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом'якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.
Насправді боронили Василя дві сміливі жінки — Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко (дружина іншого політв'язня Юрія Бадзя). Михайлина Хомівна, виступаючи в суді, назвала Стуса «людиною з оголеною совістю, нездатним пройти повз найменшу несправедливість», заявила, що «є щасливою від того, що доля звела її з підсудним». Світлана Кириченко не відповідала на запитання катів, бо «не вважає процес законним», а відтак заявила, що «свідчитиме на тому суді, де Стус звинувачуватиме, а не сидіти на лаві підсудних», і на знак протесту залишила залу.
За словами очевидців, у Стуса «вкрали» останнє слово. Спецпубліка, яка грала роль «масовки», покірно потягнулася до виходу. Василь гучно, як він це вмів, заволав: «Палачи! И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!».
Вирок прозвучав наче постріл: десять років позбавлення волі у таборі особливо-суворого режиму та п’ять років заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом». Кінець терміну ув'язнення — 15 травня 1990 року. На побаченні, відразу після суду, сказав дружині, що такого терміну «не витягне». Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із горьковського заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу — сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно — це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я»...
У Києві днями з нагоди 30-х роковин смерті поета насипали курган пам’яті Василя Стуса, а 29—30 серпня у Вінниці відбувся літературно-мистецький фестиваль «Палімпсести», присвячений слову геніального поета. Актуальність Стус-фесту була пов’язана не лише з круглою датою. Уродженець села Рахнівка на Вінничині Василь Стус сформувався як особистість у м. Сталіно (Донецьк). Саме на Донбасі він вперше навіч пізнав антигуманну радянську дійсність та протиставив їй образ України, яку належало сотворити. Сьогодні Донецьк окуповано, тому актуалізація стусового слова є особливо нагальною.
Стусопростір був відкритий для митців з Вінниці й Донецька, Києва, Львова та інших регіонів України. Мистецька програма фестивалю містила поезію Стуса та сучасних українських поетів, музичні композиції, стріт-арт та перформанси, тривали історико-літературні дискусії за участі Олени Стяжкіної, Дмитра Стуса та Станіслава Федоручка, а також зустрічі з політв’язнем Василем Овсієнком та істориком Вахтангом Кіпіані.
Ініціатором фестивалю став всеукраїнський рух «Простір свободи», до якого долучили- ся Громадський центр «Форум», книгарня «Є», видавництво «Смолоскип», Донецький національний університет, Вінницький національний технічний університет, Вінницький обласний художній музей, Вінницьке училище культури і мистецтв ім. Леонтовича, Вінницька обласна бібліотека ім. Тімірязєва та музей Коцюбинського. Фестиваль відбувся за сприяння Міністерства культури України, управління культури і туризму Вінницької ОДА та департаменту культури Вінницької міської ради.
Підготувала Ганна ШВЕЦЬ.