ТРАГІЧНА ДОЛЯ ДИСИДЕНТА

4 вересня виповнилося 30 років з дня смерті українського поета Василя Стуса.

Видатний поет-дисидент Ва­силь Стус помер у радянському концтаборі на Уралі. Як пише на «Історичній правді» головний редактор, журналіст, історик Вахтанг Кіпіані, «особливо небезпечні державні рецидивісти» за «найгуманнішими в світі» радянсь­кими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест. Тільки дерев'яні стовпчики із но­мерами. У Стуса — дев'ятий... Через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки до­дому і поховали його на Байко­вому цвинтарі у Києві.
Василь Стус підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем'єрі «Тіней забутих предків» закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.
Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі об­шуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично «провчи­ти» — це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.
14 травня 1980 року Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по м. Києву та Київській області за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та про­паганди». Під час обшуку вдома вилучили вірші, записні книжки, листи, матеріали справи 1972 року, документи про становище політв'язнів, виклик на виїзд до Сполучених Штатів. У протоколі обшуку зазначено, що Стус його не підписав. Мовляв, «з пред­ставниками кривавої організації жодних розмов вести не хоче».
Прощаючись з дружиною Ва­лентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката, не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового про­цесу та участі міжнародних пра­возахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців. У 58-му числі московського самвидавного журналу «Хроника текущих событий» може­мо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня—2 жовтня 1980 року, що проходив у залі Київського міськсуду. Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.
До речі, Стус чудово розумів, що справа не у конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвока­та. Взагалі! За даними джерела «Хроники...», Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «за­слуговують на покарання». Але просив врахувати, що Стус, пра­цюючи на виробництві, «викону­вав норму», а до того ж має низ­ку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом'якшити жорстокість спуще­ного з Москви вироку.
Насправді боронили Васи­ля дві сміливі жінки — Михай­лина Коцюбинська та Світлана Кириченко (дружина іншого політв'язня Юрія Бадзя). Ми­хайлина Хомівна, виступаючи в суді, назвала Стуса «людиною з оголеною совістю, нездатним пройти повз найменшу несправедливість», заявила, що «є щасливою від того, що доля звела її з підсудним». Світлана Кириченко не відповідала на запитання катів, бо «не вважає процес законним», а відтак за­явила, що «свідчитиме на тому суді, де Стус звинувачуватиме, а не сидіти на лаві підсудних», і на знак протесту залишила залу.
За словами очевидців, у Стуса «вкрали» останнє слово. Спецпубліка, яка грала роль «масовки», покірно потягнулася до виходу. Василь гучно, як він це вмів, заволав: «Палачи! И вы не смоете всей вашей чер­ной кровью поэта праведную кровь!».
Вирок прозвучав наче постріл: десять років позбавлення волі у таборі особливо-суворого режиму та п’ять років заслан­ня. Визнаний «особливо небез­печним рецидивістом». Кінець терміну ув'язнення — 15 травня 1990 року. На побаченні, відразу після суду, сказав дружині, що такого терміну «не витягне». Після жорстокого, по суті, смер­тельного вироку, із горьковсько­го заслання на увесь світ про­лунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Са­харова: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу — сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безпо­воротно — це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я»...
У Києві днями з нагоди 30-х роковин смерті поета на­сипали курган пам’яті Васи­ля Стуса, а 29—30 серпня у Вінниці відбувся літературно-мистецький фестиваль «Палімпсести», присвячений слову геніального поета. Актуальність Стус-фесту була пов’язана не лише з круглою датою. Уродже­нець села Рахнівка на Вінничині Василь Стус сформувався як особистість у м. Сталіно (До­нецьк). Саме на Донбасі він вперше навіч пізнав антигуман­ну радянську дійсність та про­тиставив їй образ України, яку належало сотворити. Сьогодні Донецьк окуповано, тому актуалізація стусового слова є особливо нагальною.
Стусопростір був відкритий для митців з Вінниці й Донець­ка, Києва, Львова та інших регіонів України. Мистецька програма фестивалю містила поезію Стуса та сучасних українських поетів, музичні композиції, стріт-арт та пер­форманси, тривали історико-літературні дискусії за участі Олени Стяжкіної, Дмитра Стуса та Станіслава Федоручка, а та­кож зустрічі з політв’язнем Ва­силем Овсієнком та істориком Вахтангом Кіпіані.
Ініціатором фестивалю став всеукраїнський рух «Простір свободи», до якого долучили- ся Громадський центр «Фо­рум», книгарня «Є», видавництво «Смолоскип», Донецький національний університет, Вінницький національний технічний університет, Вінницький обласний художній музей, Вінницьке училище культу­ри і мистецтв ім. Леонтовича, Вінницька обласна бібліотека ім. Тімірязєва та музей Коцю­бинського. Фестиваль відбувся за сприяння Міністерства культури України, управління культури і туризму Вінницької ОДА та департаменту культури Вінницької міської ради.
Підготувала Ганна ШВЕЦЬ.