ДО ДНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ
Наші матері, — розповідав представник одного з індіанських племен Америки, — витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слухачам, особливо дітям. Таким способом народ прагнув зберегти свою мову та культуру.
Ми вшановуємо пам'ять Тараса Григоровича Шевченка — національного пророка, невмирущого генія слова, народного поета, художника, борця за ідеали справедливості та добра. У його щирому, проникливому слові, з усією силою і красою заясніла горда і волелюбна українська душа. Його заповідями жили і живуть цілі покоління українців. Несуть депутати-спікери-прем'єри-президенти квіти до пам'ятників Шевченку, говорять гарні слова. А потім повертаються у свої кабінети, щоб творити закони, темники, котрі нищать українську мову, культуру.
У 30—50 роки у СРСР лише за читання «Кобзаря» чи просто за любов до української мови людей репресували. Були розстріляні всі відомі в Україні кобзарі. Комуністи розстріляли багатьох учителів, лікарів, пись-менників, іншу інтелігенцію лише за те, що розмовляли, писали чи співали українською мовою. Тут же можна згадати тисячі розстріляних священиків української церкви.
Дійшло до того, що у 1951 році за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського універ-ситету за... відмову складати іспити російською мовою, 800 — репресували. Ось у який спосіб Харків та інші міста України ставали «руськими городами».
До речі, у містах України в 1926 році в українських школах українською мовою навчалося 97% дітей, а на початку 90-их — лише 21%.
Подібні методи нищення всього українського не застосовували навіть у царській Росії. Продовжують це робити і сьогодні, але вже іншими шляхами: не через фізичне винищення, а через заборони. До того ж останнім часом через ЗМІ наполегливо поширюють міф про лінгвістичну близькість української і російської мов, мовляв, природньо, що російська мова для українців є рідною.
Дослідження спеціалістів Київського університету ще в далекі 60-ті роки (про незалежність України в ті роки й мови не було!) говорять про зовсім інші результати.
Українська мова відрізняється від польської на 30%; від болгарської — на 32%; від чеської — на 36%; від російської — на 38%. Тому якоюсь дивною однобокістю характеризується ця «близькість» — лише на користь Москви.
Думається, причина засилля російської мови в Україні не в лексичній близькості, а в політиці, метою якої є вигублювання українського етносу, недопущення розквіту України. Питання «бути чи не бути українській мові», «національному інформаційному просторові» означає «бути чи не бути українській Україні».
Тому існує таке гостре мовно-культурне протистояння в Україні, що його підживлюють деякі ЗМІ, працівники яких ігнорують національні, загально-людські, моральноетичні стандарти професійної праці.
Як писав Василь Сухомлинський: «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини.
Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду й племені».
Микола МАРЧЕНКО, український блогер.