Олег Тарнавський – військовослужбовець зі Шполянщини, який добровільно вступив до лав ЗСУ одразу після початку повномасштабного вторгнення. Відтоді його знають більше, як «Тайпана». Останні 5 років до повномасштабної війни працював в бізнесі та директором газової заправки у Києві. Зізнається, що вже мав відношення до військової справи та був кадровим офіцером запасу в званні капітана.
Історію мужнього шполянина дізнавалися журналісти «Шполяночки+»
«Планував одне, але вийшло по-іншому»
За словами чоловіка, він отримав звістку про вторгнення ще за тиждень до 24 лютого 2022 року. Тому, мав час вивезти сім'ю за кордон. Навіть, думав сам виїхати, але вже на кордоні, дізнався про заборону на виїзд чоловіків.
«Коли відвіз сім'ю, відразу пішов у військкомат у Івано-Франківській області добровольцем. Єдине, просив направити мене в бригаду з якої звільнився ще в свій час - це 72-га окрема механізована бригада. Я отримав запрошення від них, оскільки з побратимами ми між собою досі спілкувались. Точно знав, де вони та чим зможу допомогти. В останню зустріч у військкоматі мені повідомили, що мене направляють в новостворену бригаду 71-шу окрему єгерську бригаду, через нову рознарядку».
Перші кілька місяців Олег разом зі своєю новою бригадою проходили злагодження і навчання у Кременчуці. В кінці квітня їх направили Житомирську область, адже була інформація про наступ з Білорусі, саме там проводили подальше злагодження.
«Я дослужився в свій час до капітана в лавах ЗСУ, проходивши службу зі своєю бригадою. Але через велике скорочення ЗСУ в 2000-х роках, довелось звільнитися. Потім працював у поліції в Шполі та згодом в Києві до 2018 року. Знання в мене були, до того ж під час навчання до нас приїздили різні інструктори, навіть з-за кордону і теж ділились своїм досвідом. У листопаді я виїжджав до Бахмуту командиром мінометної групи, згодом в січні отримав вищу посаду - командир мінометної батареї. До речі, мій позивний - це назва найотруйнішої змії у світі».
«Перше бойове завдання чекали всі»
«Тайпан» розповів, що перше бойове завдання чекали з нетерпінням. Зізнався, хвилювання не було ні в нього, ні в команди, бо дуже чекали свого першого бойового завдання.
«Досі пам'ятаю, як нам перед першим виходом дали іранські міномети. Щоб зрозуміти наше здивування достатньо знати, що американці в індійському океані віджали їх у піратів та передали на ЗСУ, якраз вся партія з 6 штук потрапила до нас. Та спочатку потрібно було навчитися користуватися ними. Досі згадую, як хлопці мені говорили «командир, коли ми вже підемо воювати, не хочемо більше сидіти». Нас дійсно довго готували, ми спочатку були в далекому тилу, тому що, на початках 2022 року до цього дійсно ретельно ставились, всі були зацікавлені в хороших спеціалістах, це було не так як зараз, що через два тижні можуть кинути без нормальної підготовки в бій».
Військовий розповідає, що перший бойовий виїзд був емоційним і дійсно пам'ятним.
«17 листопада нас направили в Бахмут, який був під оточенням. Спочатку поселились за 20 кілометрів від нуля, вивчали місцевість, проводили розвідку. Ходячи в тил до ворога, ми шукали де розташувати наші міномети. В останній момент все перегралося, з околиць нас завели в саме місто, чого ми точно не очікували. Вдячний своїм хлопцям, що наше перше бойове завдання завдяки мотивації, засвоєним навичкам та розумінні вийшло провести ідеально, навіть без жодного пораненого. Я відразу брав на себе відповідальність і в усі подібні завдання ходив сам, беручи з собою кілька досвідчених людей. Довіряв собі, а хлопці мені, за майже два роки мого служіння в мене не було жодного двухсотого у підрозділі, знаю, що це завдяки мені і хлопцям, які дійсно є відважними і розумними спеціалістами. Єдине, були не приємні ситуації, коли приходили розпорядження від вищого керівництва на якісь завдання, а я через бачення ситуації з середини, відмовлявся вести хлопців на потрібну точку, тому, отримував серйозні неприємності».
«Авдіївка очима комбата рік тому і зараз»
Чоловік розповів, що з середини лютого 2023 року вони курсували по трьох населених пунктах Красногорівка, Нью-Йорк та Авдіївка. Їх розташування зазвичай, залежало від інтенсивності бою.
За словами «Тайпана», ворог і тоді намагався взяти наших військових в кільце, але на той час відстань їх розташувань значно відрізнялась.
«По-перше, на той час у ворога лінія фронту була дуже велика, відповідно, більше різних місць де потрібно було розкидати живу силу, не могли вони тоді скільки людей відправити в одне місце як вийшло в останній раз. Саме після захоплення Бахмату, вони перекинули значну частину своїх військ на Авдіївку. Це місто стратегічно дуже важливе, тому вони були готові на все. Щоб зрозуміти масштаби потрібно знати, що з Авдіївки йде пряма траса на Донецьк, а на горі Авдіївки видно як на долоні спальні райони Донецьку. По-друге – це висоти, яких в місті дуже багато, а це в першу чергу найвигідніші позиції, які не дозволяють піти на Донецьк. Тому головна різниця нашого там перебування рік тому і зараз, це саме нові захоплені території ворогом і значна різниця в артилерії».
«Моменти з найбільшим відбитком в пам'яті»
Шполянин поділився ситуаціями, які найбільше його вразили та відбились в памяті.
«Їх декілька, почну з легшого до важчого. Перша була в будинку у Бахмуті. Просочилась інформація по радіостанції про ворожі ДРГ, які пройшли кордони міста. Ми на той час перебували в 1 кілометрі від позицій кацапів, постійно їх чули, хоч і не бачили. Завдяки нічникам.. які передали волонтери з Німеччини, ми з хлопцями змогли виставити нічне спостереження. Почали чути постріли, стало не по собі, але намагався підбадьорювати людей, адже ми розуміли, зазвичай ДРГ – це професіонали відправлені з чіткою місією знайти нас, але ми добре тоді відпрацювали. Інша ситуація теж в Бахмуті, коли ми стріляли, побачили дрон, по радіостанції дізнався, що він ворожий, ми збили його з автоматів, але я допустився помилки, замість того, щоб відправити всіх у погріб, всі повилітали з автоматами на двір з будинку, але інформація у ворога вже була про нас. По нам почали летіти з усіх сторін міни. Тому довелося на відкритій території стріляли у відповідь мінометами в перервах між їхніми пострілами. Також, була ситуація в населеному пункті Нью-йорк, мені та ще декільком хлопцям потрібно було йти в розвідку пішки, через погодні умови, а це 6 кілометрів, під час дороги зустріли нашого військового, який попередив нас, що попереду русня, але наше командування підтвердило, що чисто. Звісно, нарвались прямо на ворога без нормального озброєння. Бігли полем кілометрів два, при цьому в амуніції, яка важила 20+ кілограмів.
Ще одна ситуація «Тайпана» пов’язана з відео, яке довго ширилося в соцмережах.
«Один час в TikTok вірусилось відео прильоту по заправці у Константиновці, там, до речі, були втрати серед цивільних, які потрапили під ударну хвилю. Ми з декількома хлопцями поїхали тоді самовільно купити щось перекусити на АЗС, в моменті почули ракету, побратим закричав «лягайте», після першого прильоту знову крикнув, чому? Я завжди вчив хлопців, що росіяни завжди запускають ракети парами. Тому, застереження на майбутнє, якщо чуєте ракету, то більш за все з невеликий проміжок часу буде друга. Після пострілів по АЗС по моїй команді всі вибігли з машини та прямували до першого рову де й залягли. Можливо і була контузія, але через те що поїхали не офіційно, то не зверталися до бойового медика».
«Люди – головна рушійна сила, але іноді самі того не розуміють»
Олег вважає, що звичайні люди грають важливу роль в цій війні.
«У нас були ситуації під Оріховом, коли нам допомагали люди в самих звичайних ситуаціях, ми тоді розуміємо – за кого ми воюємо. Однак, у моїх друзів були ситуації, коли цивільні навпаки здавали їх позиції ворогу, або ж просто всім своїм видом показували відношення до військових чи України в цілому. Про що можна говорити, якщо навіть в Західній Україні є розповсюджувачі фейків, російської пропаганди чи іншого. Питання не в ділені України на частину, а навпаки, в тому, що по всій нашій країні досі залишаються люди, які скрито чекають рускій мір, а найгірше, що через виснаження війною, їм вдається деяким громадянам з нормальною позицією, нав’язувати свої наративи. Інтернет, соцмережі – це звісно добре, але водночас зло. Більшість досі не навчилося фільтрувати інформацію і дійсно не можуть побачити «лагідну пропаганду руского міра». Навіть наша влада, яка іноді відразу висвітлює нашу техніку чи заводи. Чого коштує ситуація в Києві з заводом «Артем» де вироблялись наші дрони, через пару днів після заяви про це у ЗМІ від нашої влади, по заводу здійснили прильоти. Тому всі люди незалежно від статусу чи іншого, повинні думати за себе, а не піддаватися пропаганді русні, лише звинувачуючи одне одного. І пам’ятайте, що всі наші месенджери контролюються двома країнами».
«Мотивація – головне з чого все почалося, але майже відсутнє зараз. Гадаю, цілком можливий другий повномасштабний наступ ворога»
Олег вважає, що наступ дійсно можливий, але як він може пройти, враховуючи, що зараз відсутня мотивація та відсутня достатня кількість артилерії і боєприпасів – це вже питання.
«Якщо почати з хорошого, то у нас зараз лише 30 % на передку, а 70% в тилу, до того ж, цілі бригади з реальним бойовим досвідом стоять на кордонах, тому для ворога це не буде так просто як в 2022 році. Але при цьому у нас є проблема в двох основних і головних пунктах. Мотивація і артилерія з ракетами. Мотивація зараз наскільки жахлива, що для прикладу: у 2022 році в бригаді у СЗЧ тікали 1-2 людини на тиждень, то зараз це 2-3 людини в день. Тому не дивлячись на бойові виплати, без мотивації вони не врятують. Адже щонайменше половина з них відразу тратиться на свої потреби. Для мотивації потрібно було б вдосконалити соціальні пакети для військових, щоб вони розуміли, що повертаючись в цивільне життя їх дійсно чекають як держава так і цивільні. У мене під населеним пунктом Роботине Запорізької області була ситуація, коли прийшов приказ в день вистрілювати лише 24 міни, уявіть, що на вас випускають більше 100, а ми можемо лише 24. Але тут можуть допомогти дрони, адже один дрон може замінити 10 мін. Тому, коли ви бачите, збір на дрон, пам’ятайте, що дрони – це наше майбутнє. Якщо ми налагодимо ці пункти, тоді дійсно вистоїмо"
«Моє відношення до мобілізації дуже просте»
Олег вважає, що навряд чи нові правки до цього закону приймуть, але навіть якщо, так, то він його не підтримує.
«Ми повинні пам’ятати про людей, які місяцями не бачать дому і рідних, бо немає ким їх замінити, але забирати людей силою посеред вулиць, які повністю демотивовані, чи відразу через пару тижнів навчання відправляти на передову, я вважаю, не справедливо і не можна. Це все величезний замкнутий круг, через який страждають всі, від бригади, яка отримує на заміну такого бійця - до людини, яка завідома не зможе боротися за себе чи тим більше Україну. В моїй бригаді за останню мобілізацію знаю, що приходили такі. Але, оскільки, мій підрозділ був скомплектований з людей, які від березня 2022 року були вмотивовані та добре навчані, так само як і я, ми є живим прикладом, як можна правильно пройти цю війну, адже саме завдяки цьому, у нас були лише поранені і нам не довелося хоронити когось з підрозділу».
«Волонтери – надважливі в наш час»
Ніколи не пізно почати волонтерити. Адже ці люди рятують життя. Головне – пам’ятайте їжа майже не потрібна ніде. Потрібні дрони, машини, якісна амуніція: взуття, плитоноски, каски. Особисто знаю, що 90% дронів за два роки були надані саме волонтерами. Машини ламаються чи розтрілюються постійно. Якщо не хочете чи не можете воювати – потрібно волонтерить. Не можете зібрати велику суму чи купить ту ж машину – шукайте інші методи допомогти. Це потрібно не лише військовим, а і вам!.
«Мої плани на майбутнє та звільнення з лав ЗСУ»
Чоловік не хоче повністю повертатися до цивільного життя, тому має свій план.
«Мені довелося знову звільнитися в цьому році. По-перше, на це є дійсно важливі сімейні обставини. По-друге, питання мотивації. Втім, я планую зараз повернутися до лав ЗСУ, але вже не в якості військового на бойових діях. Буду надавати практичну допомогу в РТЦК та СП Звенигородського району, безпосередньо в місті Шпола. Хочу надати свій досвід та знання іншим початковим військовим. В мене є вислуга в 25 років, тому я можу спокійно по закону йти на пенсію, але ЗСУ в мене в крові, я не хочу від цього відмовлятись. До того ж, хочу, щоб розказана мною історія і думки теж стали для когось корисними. Можливо в подальшому знову підпишу контракт».
Пишаюся тобою! Здоров’я тобі і твоїй родині!