Приватний підприємець Андрій Тітко, для якого Шпола стала рідною з 1966 року, народився в селі Лихоліти Чорнобаївського району. Там пройшло дитинство і юність, звідти в 1944-му був мобілізований до лав Радянської армії, в яких пройшов війну до Перемоги. Її зустрів на госпітальному ліжку в Румунії...
Назва Лихоліти походить від імені козака, засновника села. Андрій Іванович згадує, як до них у школу прибув педагог-історик, присланий з ЦК, і його назначили директором. Був дуже освіченим, розумним, активним. Разом із школярами з переказів старожилів віднайшли під горою могилу цього козака. Коли викопали і відкрили залізну труну — побачили диво: Лихоліт лежав мов живий, із шаблею... Потім почорнів швидко, його знову поховали в цій же могилі...
Коли настали сутужні 30-ті, директор дуже переймався дитячими життями, організував щоденні сніданки з кавою, молоком і булочкою. Якось за ним приїхав «чорний воронок» і повіз його назавжди в невідомому напрямку...
Всі навколишні села вимирали повністю, а Лихоліти трималися, тут загинуло приблизно 150 осіб. Все тому, що був людяний голова колгоспу, який закривав очі на те, що люди викопували з полів мерзлі буряки чи картоплю, багатьом так вдавалося вижити. Набагато пізніше Андрій Іванович дізнався, що в Золотоноші згнили тонни зерна в той час, коли люди масово вмирали.
Родина Тітків пережила голодні роки, але залишилася в латаній свитині. Колись заможна мама з багатим приданим все добро обміняла на зерно. Батька не чіпали, можливо тому, що був військовий: 10 років служив в царській армії, а чотири — у Красній. А в сусідній хаті, де проживала родина місцевого столяра, активісти забрали все до зернини-квасолини, п’ятеро дітей залишилися голими-босими-голодними, мати збожеволіла...
— До нас приходила одна бідна жінка з донькою Оленкою з сусідніх сіл, мати віддавала їм лушпиння від картоплі. Якось вона прийшла без Оленки, виявилося, що її брати з’їли і подалися рятуватися десь на Донбас... Запам’яталася мені ця Оленка на все життя... — розповідає Андрій Іванович.
Розмірковувати про правду Андрій Тітко розпочав вже в 70-х роках, коли якось уже у Шполі перебував на стаціонарному лікуванні в залізничній лікарні. Сусід по палаті розповідав про те, скільки над залізницею лежало трупів в 1932—33-х, як їх заривали масово в землю, яка потім довго ворушилася, бо закопували навіть напівживих...
У військовій частині, де провів 10 років, політруки добряче натаскували свідомість про світлий комунізм, бандитів-бандерівців і ворогів народу. Але згодом приходило розуміння: то був геноцид, а не просто голодовка... З багатьох джерел дізнавався потім про масштаби гіркої трагедії, і вони вражали, з болем про це згадується і сьогодні, тож вшанування тих невинних жертв — святе для людини, яка пережила не один лихолітній період в Україні...
Наталія СТОРЧАК