МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ
ВЕЛИКА ВІЙНА 2014...
(Продовження.
Початок в №№30— 32, 35).
Народний депутат України, командир полку «Азов» Андрій БІЛЕЦЬКИЙ:
«Українська армія навчилася
воювати з Росією»
Ситуація на сході України стає все більш напруженою. Активні бойові дії відбува- ються по всій лінії протистояння. За майже рік цієї жорстокої війни, з перемогами та поразками, ми навчилися воювати. Нині Українська армія — це серйозна сила. У нас є досвід, якого бракувало раніше. Ми навчилися воювати з Росією і даємо гідну відсіч ворогу.
Бійці полку «Азов» виконують бойові завдання не лише в зоні своєї відповідальності у Маріуполі та прилеглих до міста населених пунктах. Частина наших воїнів також допомагають у боях навколо Донецького аеропорту.
Стримуємо й далі атаки ворога і в околицях Маріуполя, знешкоджуємо диверсійні групи окупантів, контролюємо ситуацію в місті через високий рівень загрози терактів. «Азовці», як завжди, демонструють високий бойовий дух і готові до найзапекліших боїв. Не маю сумнівів, що плани Путіна будуть вчергове зруйновані.
У лавах захисників України не тільки наші співгромадяни. На допомогу українському народу прийшли добровольці з багатьох інших країн, бо розуміють, що якщо не зупинити агресора на Донбасі, його апетити зростатимуть і простягатимуться далі. Ці мужні люди стали в бій пліч-о-пліч з українцями, показуючи кращі приклади бойової звитяги.
Вважаю, що наша держава має віддати належну шану тим іноземцям, які допомагали і допомагають Україні боротися за свою не- залежність і свободу. Тому нещодавно як народний депутат я зареєстрував законопроект про внесення змін до статті 6 Закону України «Про державні нагороди Ук- раїни», який дасть змогу нагороджувати званням «Герой України» також іноземних громадян. Ми називаємо його Законом імені Михайла Жизневського — на честь героя, який першим серед іноземців віддав своє життя за Україну в січні 2014 року під час протистояння на вулиці Грушевського в Києві.
Український народ має пам’ятати кожного героя цієї війни, шанувати відвагу і хоробрість тих, хто склав голову, захищаючи нашу рідну землю та її майбутнє.
Вибори і війна
Громадянський голос
на виборах —
це іменна зброя
(з «Пам’ятки виборцю»
в соцмережах).
...Чотири колони —
зі мною, а п’ята —
у Мадриді.
(слова, що приписуються генералові Молу
в час громадянської
війни в Іспанії.
Україна вперше проводила вибори в контексті війни.
Парламентські вибори-2014 — позачергові, продиктовані необхідністю ще незавершеної Революції Гідності. форми.
Президент Путін сподівався завести в український парламент свою потужну фракцію, складену з усіх цих тігіпків, бойків, шуфричів, кі- валових (за якими, до речі, плаче українська тюрма). І таки досяг задуманого.
Фальшиве перемир’я, коли обидві сторони не мають жодних ілюзій, що це — справді перемир’я, насправді було потрібне, щоб оговтатися після тяжкої іловайської поразки і щоб провести вибори, ціна яких була висока.
Президент Порошенко мав надію, що парламент уперше за своє існування стане нарешті саме українським. І наша в те віра анітрохи не менша за президентську.
Володимир Путін не втрачав сподівань, що наш парламент так і залишиться проросійським болотом, у якому й далі тонутимуть будь-які українські поривання. Комуністи, прогресивні й не прогресивні соціалісти, соціал-демократи об’єднані (імені Медведчука), регіонали і незліченні «тушки»... — весь цей набрід, пафосно пойменований народними депутатами України, всіма методами боровся з Україною та ще й немилосердно обкрадав її. Невипадково саме наймення «депутат» стало в нас одним з найодіозніших. Це — синонім продажності, зради, корупції і крадійства. В цьому з ним можуть конкурувати хіба що прокурор, суддя та міліціонер.
Петро Порошенко висло- вив сподівання, що саме ці вибори стануть першою масштабною народною люстрацією. Слова ці видаються оптимістичним перебільшенням, якщо взяти до уваги передвиборчі рейтинги деяких учасників пропрезидентського блоку). Видається, що замасковані під опозицію антиукраїнські сили, мов таргани, таки й цього разу прошмигнуть у парламент. Але є надія, що їх буде значно менше, ніж це було раніше.
Щоправда, навіть президентський блок трохи збентежив тим, що в ньому ми побачили не одного з «учорашніх», які були, сказати б, із протилежного боку барикад у час протистояння з режимом Віктора Януковича. Оця політична неперебірливість президентської команди — чи й самого Президента — не може не насторожувати. Якщо так піде далі, то Петро Олексійович може стати чимось середньоарифметичним між Кучмою, Ющенком та Януковичем і не виросте насправді в українського дія- ча непересічного масштабу. Та це — тема окремої розмови.
Коли в ЗМІ почали оприлюднювати списки канди- датів на вибори від партій і блоків, дехто з велемудрих всезнайок, зауваживши нові обличчя й імена (скажімо, громадських діячів Майдану чи комбатів з АТО), забив тривогу: в парламент ідуть непрофесіонали! А хто ж зі знанням справи закони писатиме?!. Виходить, що краще нехай будуть там усі антиукраїнські елементи, всі «тушки», всі професійні патріоти, в яких справжній український патріотизм, як мовиться, ніколи й не ночував; нехай усе залишається так, як є (навіть аргумент на користь цього висувався: «Цей парламент так наляканий, що проголосує за все, що від нього вимагатиме Порошенко»). Однак, як показали голосування за визнання УПА й за поправки до Закону про вибори до професіоналів з парламентських «геронтів» і непрофесіоналів типу Надії Савченко, Семена Семенченка, Дмитра Яроша, Андрія Білецького, Юрія Берези та інших командирів, що воюють на Сході проти російських терористів, то тут чомусь або не береться до уваги, або свідомо замовчується найголовніша обставина: ці, другі, мають у собі український імператив, вони голосуватимуть, виходячи з наших національних інтересів, а не за наказом із Кремля. А щодо того, що вони не мають належної юридичної освіти, то треба нагадати, що її не мав і Вінстон Черчилль. У парламентарів є ціла армія консультантів, екс- пертів та інших помічників, які завжди допоможуть їм перекласти юридичною мовою ту чи іншу пропозицію. За таких депутатів можемо бути спокійні — вони не проголосують за такі закони, як, скажімо, злочинний виплід мислі Ківалова-Колесніченка або сумнозвісний закон від 16 січня про диктатуру. Тому всі ці велемовні аргументи про недоречність і непотрібність парламентських виборів сьогодні — звичайна демагогія, мета якої зупинити процес ліквідації елементів режиму Януковича. Це — не просто зміна якості влади, принципове її оновлення. Це — подальша деколонізація України. Це ще рішучіші кроки в Європу, оскільки зрозуміло, що якісно це буде зовсім інший парламент, зорієнтований на Захід. Те добре розуміють не тільки в Україні, а й в Кремлі. Тому з усіх сил РФ намагалася перешкодити проведенню виборів, нагнітаючи обстановку на Донбасі, куди вона нагнала армаду бойової техніки й десятки тисяч уже не замаскованих під місцевих повстанців військовослужбовців. А параралельно, як уже мовилося, Путін формує і, ясна річ, фінансує для України «п’яту колону», котра за будь-яку ціну повинна взяти 5-відсотковий бар’єр, щоб окопатись у Верховній Раді. А перед виборами російські телеканали істерично волають: на виборах до влади в Україні прийдуть оскаженілі націоналісти. Цього допустити не можна — «Росія хоче мати сусідкою добру братню країну» (цитата з одного телеспічу). А добра братня країна для неї, знаємо давно, лише та, в якій Росія господарює, мов у себе вдома. Варто нам лише подати голос про якісь свої права, як одразу ми опинаємося в ролі винуватців, яких треба карати усіма можливими способами. Як мовиться в нашому прислів’ї: «За моє жито мене й бито...». Характерно, що до останнього передвиборчого дня в Україні не вщухали суперечки з приводу того, чи треба було оголошувати вибори в час війни. Серйозні аргументи звучали з обох боків. Не можна дозволяти собі таку розкіш як ігри в парламентські перегони тоді, коли ллється кров українських патріотів, — категорично заявляє одна сторона...
Друга сторона нагадувала про Європу і США, котрі наполягають на необхідності демократичного розв’язання всіх конфліктів, законності зміни влади, й апелювала до тієї частини суспільства, яка підтримує ідею позачергових виборів... Небувало коротка дистанція для забігу передвиборчої агітації давала надію, що цього разу у вуха електорату буде влито набагато менше негативу і що його інфікуватимуть тим брудом, котрий випливає за неминучої в таких сюжетах війни компроматів...
Отже, другі вибори в умовах війни. На президентських, де, нагадаю, тріумфально переміг Петро Порошенко, ентузіазм електорату був помітно вищий — голосували не просто за зміну політичної парадигми й за конкретно персону Петра Порошенка. Голосували за надію, за мир, що його обіцяв лідер президентських перегонів. Зате було багато гіпотез, хто проходить і хто не проходить до парламенту. Зрозуміло, що беззаперечним лідером усі визнавали Блок Петра Порошенка.
І сам Президент, і його команда були впевнені, що блок його імені легко переможе на виборах. Так думала й переважна більшість аналітиків і, виходячи саме з цього, вибудовувалися всі прогнози на майбутнє, вимальовувалися особливості конфігурації парламентської коаліції, в якій мала цілковито домінувати пропрезидентська сила. Але буквально за тиждень-два рейтинг Порошенка чи не наполовину різко обвалився. Спричинилося це двома обставинами. Перша: кадрова політика Президента, абсолютно невдалі, на гадку загалу, призначення голови Нацбанку Гонтаревої, яка не змогла зупинити стрімке падіння гривні й заспокоїти суспільство, що вирівняє цю ситуацію, — суспільство продемонструвало, що зовсім не довіряє президентській креатурі. Абсолютно невда- лим було також призначення міністра оборони, що викликало недовіру й збентеження серед військових та іронію в суспільстві. Плейбой Гелетей зі своєю сліпучою усмішкою може зніматися в голлівудських бойовиках у ролі спритного ковбоя або героя-коханця, але зовсім не годиться — це помітно навіть цивільному погляду — на роль міністра оборони в час війни. Тут має бути або харизматичний політичний лідер на взір Юлії Тимошенко зразка 2004 року, який вселятиме почуття впевненості, окрилюватиме й поведе за собою, або ж глибокий воєнний стратег і тактик, який особисто розробить доктрину того, що називається евфемізмом «АТО» й особисто реалізуватиме її, не чекаючи команд цивільного чоловіка Петра Порошенка, який згідно зі своєю посадою, поставлений на роль головнокомандувача, а тільки погоджуючи з ним свої дії, авторитетно переконуючи його, що діяти треба тільки так, а не інакше.
(Далі буде).