Ветеран Микола Скнар: «Для щастя мені завжди потрібні були робота і сім’я»

Шполянин Микола Митрофанович Скнар відсвяткував свій 94-ий день народження 23 травня. Попри поважний вік, всі знають ветерана як енергійного чоловіка. Ми поспілкувалися із Миколою Митрофановичем про його минуле та життя зараз. 

Микола Митрофанович зустрічає гостей з посмішкою і проводить до кімнати, яка наповнена спогадами про його життя: тут і фотографії, і книжки, і картини. Фотографії ветеран поділив за рубриками: «сім’я» – на верхній полиці, «друзі з академії» – на середній, а «інші пам’ятні події» – на нижній. Впадає в очі велика бібліотека Миколи Митрофановича. Цілу поличку займають книги про здоровий спосіб життя: «Система Брегга для здоров’я й довголіття» та «Диво голодування» Поля Брегга, «Моє водолікування» С. Кнейпа, «Таємниці тибетської медицини» В. Востокова, «Їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти» Н. Уокера, та багато інших. 

– Коли я вийшов на пенсію, вирішив зайнятися здоровим способом життя. Зранку роблю зарядку, але не складну, «щадящу», – розповідає чоловік. – Я не можу без роботи, хоч і став уже ледачий. Сусіди цього року орали город, та кажуть: «Митрофанович, давайте ми й вам мотоблоком пройдемо». А я подумав, що буду копати. Кожного ранку по рядочку копав, а то вони забрали б у мене роботу, то сидів би без діла.

Раніше Микола Митрофанович ходив до бібліотеки та  й взагалі багато гуляв. Друзі говорили, що він має свої «теренкурні маршрути» по Шполі. Зараз більше часу проводить удома, спілкується з сім’єю і товаришами, а також милується природою: 

– Радію, коли доця і синок дзвонять, і коли з товаришами з академії розмовляю.

Друзі зі студентських років відіграють важливу роль у житті Миколи Митрофановича. Вони постійно зустрічалися у Києві, де й вчилися, а останні роки зробили місцем сходин Шполу, куди приїжджали до свого товариша. Коли Миколі Митрофановичу виповнилося 90, його друг Микола Болілий написав для нього великий вірш, кілька цитат з якого нам дозволили надрукувати.

Ти для нас, як комісаром був,

Так ним і зостався,

Щире серце, світлий ум

І мудрість селянська

[…]

Напоготові працювать

І в домі й на городі,

Ближньому допомагать

При прикрій пригоді

[…]

Ми вклоняємось тоді

За всі добрі справи

За прожиті у труді

Літа твої славні

Ветеран посміхається, коли перечитує вірш: друзі влучили у ціль кожним словом. 

– Селянська мудрість у мене з виховання. Моє село було далеко від інших поселень, і виховували мене, як сільське дитя, скромно. 

З радістю Микола Митрофанович ділиться історією свого життя. Йому було 14 і він тільки закінчив сьомий клас, коли німці зайняли його село. 

– Мене відправили на кузню працювати молотобійцем. Ковалю довелося робити для мене молот на 4 кг, бо справжній був для мене заважким. Працював два роки, поки коваля не забрали на фронт, і я не зайняв його місце. Так я ще рік був ковалем, поки й мене не мобілізували. 

Сім років Микола Митрофанович був у війську, а після демобілізації зіткнувся з новою проблемою: що ж робити далі? 

– Приїхав я додому, але не захотів у селі лишатися,– розповідає. – Сім’ї важко було, не було, що їсти. Я досі пам’ятаю, як борщ варили із буряків, які тільки прорвали – тоненькі смужечки йшли в борщ. Забрав атестат за 7 класів і поїхав до брата у Звенигородку.

Тут чоловік відновив навчання у вечірній школі. Він розповідає, що наука спочатку давалась важко

– Ми ж 10 років пропустили, і за цей час ніхто й не думав про навчання. Влітку вирішили, що так не піде; взяли відпустки, і зранку до вечора вчилися. Наступного року вже до нас підходили з питаннями, так ми гарно підтягнулися.

Продовжити навчання Микола Митрофанович хотів в Українській сільськогосподарській академії (нині – Національний університет біоресурсів і природокористування) на факультеті механізації. Бути інженером Миколі Митрофановичу подобалося завжди, тому обрати іншу спеціальність він просто не міг: 

– Вся техніка у мене в руках, і я змушую її працювати, – каже чоловік. –  Там щось не хоче, не йде, а я змушую його таки запрацювати. 

Після навчання направили чоловіка працювати на Запорізький кінний завод №86 головним інженером, але вже скоро він перевівся у Шполу, де займав ту ж посаду, тільки вже у райсільгосптехніці. З цього часу наше місто отримало жителя, який працював для добробуту Шполянщини не покладаючи рук. 

Через 12 років Микола Митрофанович отримав нове місце роботи – Шполянський елеватор, де й працював до пенсії.

 – Якщо райсільгосптехніка була для мене нездоланим краєм роботи, то елеватор став раєм. Як головний інженер, я бачив своє господарство і міг сам керувати ним. Коли будувалися їдальня, клуб, і інші споруди, я, хоч і не будівельник, керував також цим процесом. Команда тут була найкраща з усіх, з якими я працював.

Все життя чоловік був трудоголіком і любив виклики на роботі. 

–Я ніколи не думав про зарплату як мету. Робота має подобатися, щоб ще по дорозі до неї ти думав, як краще зробити завдання. Ще на кінному заводі я був, коли почалася механізація тваринницьких ферм. Потрібно було встановити стальну вежу, з якої вода подавалась до тварин. Вежа в нас була, а крану для її встановлення – ні. Я вирішив імпровізувати, і ми підіймали її за технологією падаючої стріли. Вийшло.

Микола Митрофанович завжди цінував працьовитість, згуртованість і сім’ю.

 Що мені для щастя треба було – роботу, яку я любив, після якої прийти додому, а там сім’я, дітки щебечуть, дружина обійме. Як би важко не було, люди працювали й співали. Ми вміли радіти дрібницям. 

Олександра Лісогор