Продовження. Початок в №5
У 1966 році розпочато будівництво шполянського «БАМу»
Діденко Дмитро Самійлович з 1 липня 1951-го по 1 червня 1957 року працював завідувачем Шполянського райздороввідділу, а з 2 червня 1957 року був призначений на посаду головного лікаря й працював до 2 червня 1960 року. У цей період розпочато будівництво поліклініки на території цукрового заводу на 100 відвідувань на день (найбільш ймовірно, за кошти заводу). Паралельно розпочалося й будівництво водолікарні на 50 ліжок у центрі міста. У 1958 році при поліклініці запрацював ЕКГ-кабінет.
Станом на 1960 рік у лікарні функціонували: терапевтичне відділення на 35 ліжок, хірургічне – на 22 ліжка, пологове – на 10 ліжок, гінекологічне – на 23 ліжка, кістково-туберкульозне – на 10 ліжок. Медичну допомогу надавали 51 лікар та 314 середніх медпрацівників.
На цей час відомі прізвища деяких лікарів, що працювали в лікарні: С. Г. Бондаренко – терапевт, Г. П. Капшученко – невропатолог та психіатр, П. Х. Козленко, І. А. Котенко – терапевт, Т. П. Линник – фтизіатр, Г. І. Марченко –терапевт, В. І. Мачерет – дерматолог, Л. Л. Наконечний, Дашківський –хірурги, В. П. Поліщук – терапевт, К. В. Славінський, Р. Т. Третяк – терапевт, Г. П. Шептицький – акушер-гінеколог, Л. М. Горський – терапевт, О. Й. Прохватило – гінеколог.
З 1960 по 1969 роки головним лікарем центральої райлікарні був Віктор Тимофійович Нековаль, який за фахом був педіатром. За його керівництва запрацювало терапевтичне відділення на базі новозбудованого приміщення на території цукрового заводу та водолікарня на 50 ліжок.
Cаме за його керівництва в 1966 році розпочалось будівництво нової районної лікарні, яку назвали «містечко здоров'я», а в народі охрестили «БАМ».
У 1969 році Віктор Тимофійович був запрошений професором Олександром Абрамовичем Грандо до Києва й зайнявся галуззю статистики України та очолював «Центр медичної статистики Міністерства охорони здоров'я» до 2011 року.
З ім’ям головного лікаря Діденка пов’язана ціла епоха розвитку медицини району
Оскільки далі ми наближаємось до часу, де учасниками подій був я і моє покоління, то багато фактів та образів персонажів буде висвітлено мною. Робити це складно й важливо, не порвати тонкої межі дозволеного. До всього ж, матеріал подаватиметься очима та з пам'яті не просто лікаря, а лікаря-психіатра. Я повторююсь, що це не наукова робота, а історія більше зібрана з вуст живих свідків і розбіжність дат можлива.
З 1969 року повернувся на посаду головного лікаря Діденко Дмитро Самійлович. З його ім'ям пов'язана ціла епоха розвитку та розбудови охорони здоров'я району. Трудову діяльність він розпочав фельдшером В'язівківської дільничної лікарні, пройшов Фінську та Другу світову війни й лікарем -стоматологом приїхав до Шполи наприкінці 50-х років. За часів його керівництва завершено будівництво нової лікарні на 300 ліжок за нинішньою адресою по вул. Миколи Амосова.
Заслужений лікар України, кавалер орденів Леніна, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни І ступеня!
На мою думку, це був потужний, сильний керівник авторитарного стилю управління. Любив дисципліну, порядок, цінував професійність та відповідальність. Особисто я відвідував його кабінет лише за його викликом, або за крайньої необхідності. Він завжди вислухає, все зважить й прийме мудре рішення. Найбільше мене захоплювало в ньому заохочення до навчання та вимагання новаторства. Дмитро Самійлович вів політику наставництва й створив систему, при якій старші вчили молодих, а молодь мала можливість вчитись.
Сформувався колектив досвідчених спеціалістів
На 80-ті роки в лікарні сформувася колектив сплаву досвідчених і вже навчених спеціалістів молодого покоління. У лікарні регулярно проводились цікаві клініко-діагностичні та паталого-анатомічні конференції, навчання лікарів та медсестер. Ми мали можливість вчитися і вчились один в одного та зростали професійно.
Під свій стиль керівництва він згодом призначив на посаду заступника головного лікаря з медичної роботи Дмитра Степановича Заїку, який був близьким по характеру та стилю керівництва. Працювалось непросто, але з користю для нас і справи. Ми мали справжню школу лікарів лікарні ім. братів М. С. та О. С. Коломійченків.
На період з 1973 -го й по 1978 -й роки заступником головного лікаря з медичної частини був молодий талановитий та перспективний хірург Олександр Андрійович Сліньков. Саме на його плечі лягли організаційні питання устаткування відділень, їхнє упорядкування та обживання на новому місці. Його дружина Тетяна Михайлівна завідувала клініко-діагностичною лабораторією. З квітня 1977-го року вони поселились у будинку, що поруч з лікарнею, й більшу частину знаходились на роботі, ніж удома. Олександр Андрійович мав хист художника й додатково займався оформленням різноманітних наочних стендів та художньо оздоблював інтер'єр лікарні. Займася він і чеканкою по металу. Пригадую, що одна з його робіт знаходилась у кімнаті-музеї братів Коломійченків. Помітивши його організаторські та ділові здібності, рішенням ОУОЗ, його було призначено на посаду головного лікаря Драбівської районної лікарні.
Заступником головного лікаря з медичної частини було призначено молодого дитячого хірурга та на той час завідуючого поліклінічним відділенням Дуженка Володимира Ананійовича, але й він не довго займав цю посаду й був призначений головним лікарем Смілянської райлікарні.
Дмитро Степанович Заїка– заступник головного лікаря з початку 80-х років по 1996 рік. Зразок високої вимогливості, пунктуальності, самодисципліни та дисципліни. Висококваліфікований хірург, який добре орієнтувався в специфіці інших служб. Його шанували й побоювались завідуючі та старші медсестри. Нас обходили його перевірки через віддаленість та специфіку служби. Дотримувався крапки й коми при перевірці історій хвороби. При ньому не знали, що таке не здати своєчасно історію хвороби. Дмитро Степанович любив і цінував порядок у всьому – як на роботі, так і в побуті.
Нетривалий час начмедом працював Анатолій Олексійович Іванов (уролог), а потім до 2005 року – Василь Григорович Соколовський (кардіолог). З березня 2005 року заступником по медичній частині став Валентин Володимирович Михайленко і на сьогодні він – медичний директор.
Медики у вихідні працювали на новобудові
Рівно 10 років тривало будівництво нашого «БАМ-у». Необхідно зазначити величезну роль у будівництві лікарні наших славетних земляків братів Михайла та Олекси Коломійченків. Завдяки їхньому авторитету, в кабінетах тодішньої влади пробивались проєкти та фінансування будівництва. Вони періодично навідувались на об'єкт будівництва й цікавились поточними проблемами та допомагали вирішити їх. Важко зараз з'ясувати, як конкретно відбувалось фінансування і хто був підрядником будівельних робіт, і не так це важливо. Важливо, що будівництво йшло методом участі широкої громадськості, колгоспів та підприємств. Життя показало, що не зовсім вдало обране місце для лікарні й віддаленість від міста та поліклініки створює труднощі хворим та медперсоналу й збільшує витрати на її утримання.
Багато сил було вкладено й медпрацівниками на вирішальному етапі будівництва. Не один суботник та вихідний провели на новобудові. У книзі «Шполянщина 1923– 2003 роки. Люди. Події. Факти» зазначається: «8 травня 1976 року у переддень 31-ї річниці Перемоги відбулося відкриття лікарні». Насправді, все літо працювали й готувались до новосілля, а перших пацієнтів лікарня прийняла наприкінці серпня, коли перевели хворих зі старих приміщень і стали госпіталізувати нових.
Я приступив до роботи як дільничний терапевт 1 серпня 1976-го року і встиг побувати на суботнику в терапевтичному відділенні. Другого вересня було моє перше чергування в новозбудованій лікарні. Внутрішнього зв'язку тоді ще не було: телефони, окрім приймального відділення та ще деяких, не були встановлені. Санітарки кликали до хворих у відділеня. Але швидко все устаткувалось і був налагоджений внутрішній зв'язок, встановлені телефони, а потім і нова АТС, до роботи якої багато зусиль доклав інженер-телефоніст Юрій Левченко.
У 80-ті роки виконували план ліжко-днів
Нова лікарня розрахована на 300 ліжок. У чотирьохповерхівці розмістились травматологічне, урологічне, терапевтичне, кардіологічне, неврологічне, очне та педіатричне відділення, фізкабінет, клініко-діагностична лабораторія, рентгенкабінет, а в окремому корпусі – інфекційне відділення.
У 1975 році в районі працювало 109 лікарів та 435 середніх медпрацівників і щорічно колектив поповнювася 7–8 молодими спеціалістами. Брати Олексій та Михайло Коломійченки підтримували зв'язок з лікарнею і на їхню честь у приміщенні клубу обладнано кімнату- музей, де зібрані цікаві експонати, що розповідають про життя та наукову діяльність славетних земляків. Пізніше лікарня отримала назву на їхню честь – імені братів М. С. і О. С. Коломійченків.
На 1985 -й рік ліжковий фонд лікарні сягнув 535 ліжок. Кількість лікарів зросла до 155 осіб, а середнього медичного персоналу – до 479 ( Всього в районі було розгорнуто 655 ліжок).
Чисельність жителів в районі щорічно падала, народжуваність зменшувалась, а ліжка нарощували. Справа в тому, що стара система охорони здоров’я передбачала фінансування на кількість ліжок. Що більше ліжок, то більше коштів виділялось на утримання лікарні. Вимагалось і виконання плану ліжко-днів, тож ліжка не мали пустувати. З метою їхнього заповнення амбулаторній мережі не дозволяли видавати лікарняні листи продовжністю понад 7–8 днів (окрім довготривалого лікування). Госпіталізували на планове оздоровлення і т. д. Хворі, які могли спокійно лікуватись в домашніх умовах, госпіталізувались. Була й категорія хворих, які «любили» похворіти, адже тут були створені санаторні умови. Забезпечувалось повноцінне калорійне харчування, були телевізори, належні санітарно-гігієнічні умови. Хворі забезпечувались безкоштовним мінімумом, необхідним для лікування. Не прийнято було говорити про дефіцит на той час високоефективних препаратів: оксиферіскорбон, церебролізін, лідаз, фестал, панзинорм, 5-НОК і т. д . Препарати видавались по талонах, а в стаціонарі призначались комісійно, за обґрунтуванням лікаря, що лікує, завідувачем відділення та начмеда. З працівниками аптек вітались навіть із протилежного боку вулиці. Як казав Аркадій Райкін: «Зав. склад, товаровед – уважаемый человек!»
На кінець 80-х років припала тривала стагнація в галузі економіки, та це відбилось і на медицині.
У 1983 році відкрилась нова поліклініка
У 1983 році відбулась ще одна знакова подія – прийняла перших відвідувачів нова районна поліклініка на 375 відвідувань за зміну. До цього поліклінічне відділення лікарні багаторазово змінювало розташування: в старовинному приміщенні по вул. Гоголя, по вул. Соборній (колишня вул. Леніна), водолікарня. Завідували поліклінічним відділенням: Прудкий Іван Іванович, Русіна Любов Іванівна, Теребінова Любов Семенівна, Дуженко Володимир Ананійович. Завідували новою поліклінікою: Юраш Раїса Саватівна, Вітренко Василь Дмитрович, Клименко Лідія Андріївна, Варенко Зоя Леонідівна, Гогота Надія Олександрівна, а на сьогодні її очолює Лідія Павлівна Маєтна.
Далі буде
Підготував Олексій Пірогов