В оселі 86-річної Євдокії Мой-сеївни Халімон, яка проживає в селі Лебедин, гамірно і особливо затишно. Тут лунає радісний дитячий сміх, троє онучат раз по зраз всідаються рідній бабці на руки, а вона їх то просить притишити звук телевізора, то допомогти одягти хустину… Євдокія Халімон прожила довге, сповнене нелегкими буднями життя. Поховала старшого за себе на десятиліття чоловіка сім років тому. Але пам'ять не стирається в душі і серці. Скільки ж їм довелося пережити на своїх життєвих шляхах, які одного разу зійшлися в одну долю. Окрім її спогадів про період Великої Вітчизняної війни вона переказує і пережите на фронтах її чоловіком — Іваном Яковичем Халімоном (на фото) та цитує його слова, мов учора ще він усе їй оповідав.
Дитинство Євдокії Мойсеївна згадує з років Голодомору-1932—1933, хоч і була ще зовсім маленькою дівчинкою, та пам’ятає, що вижила на одній траві, яка рятувала їй життя. Потім — війна… Окупанти зайшли в село і знову засіла тривога на серці — чи виживемо? Батько та двоюрідні брати пішли на фронт і не повернулися… Повнолітніх юнаків та дівчат відправляли на примусові роботи до Німеччини, а таких малих, як вона, разом зі стариками та жінками гнали жати та косити на поля.
— Я зносила снопи і складала в полукіпку (15 снопів), потім ті полукіпки складали в скирти, а зимою ми їх ходили молотити, — розповідає про воєнні часи Євдокія Мойсеївна. — Нам ніхто нічого за роботу не платив, їсти не давали, їли те, що на городі встигали виростити. Одного разу взимку, коли молотили в полі пшеницю, місцевий поліцай Омелько Пиндиль підійшов до нас і сказав набрати для німецької армії 50 мішків зерна. Ми це зробили і порозходились по домівках. На ранок знайшли під скиртою старого охоронника безногого Панаса Куніцького, зв’язаного і з кляпом у роті. Виявилось наші партизани забрали вночі мішки з зерном, а діда навмисне зв’язали, щоб зробити видимість нападу. Так він сказав дівчатам, котрі йшли із Журавки, та гнав їх геть, щоб нікому не влетіло. Німці сердито кричали, але діда Панаса не вбили, він і далі охороняв скирти…
Не раз юна Євдокія потрапляла під ризик розпрощатися життям. Коли вибирали картоплю в полі, сіли перепочити, напекти бараболі до обіду. Поліцаї ж обідали в кухні, яка знаходилась у Журавці. Зненацька зі сторони лісу в небі закружляв німецький літак. З’явилась думка, що стрілятиме на ураження і всьому кінець! Коли літак приземлився, з нього вийшли два солдата з автоматами в німецькій формі, які мовили: «Не бійтеся, ми свої, партизани…» Тут дівчата заходилися набирати в плетені корзини картоплю для своїх захисників, завантажили в літак, швидко позагрібали сліди. І ні слова про це ніхто ніколи не обмовився.
В часи німецької окупації у людей Лебедина забирали з дворів живність та харчі. Євдокія, до кінця не розуміючи, що ризикує життям, кинулася кусати поліцая, який виводив корову з їх двору. Котрийсь з німців забрав дитину подалі, щоб не робила репету, але не бив. Вона не втрачала надії повернути годувальницю — пішла згодом із сусідкою в Златопіль (нині — Новомиргород), де знаходилась комендатура. Там колишній завуч лебединської школи Гайшук служив, побачив її та й питає: «Ти що тут робиш?». Сказала неправду, що мама померла, щоб повернули корову, бо сирота, тато воює… Гайшук переклав німцеві, як і сказала. Той злісно загельготав, зчинився скандал, довелося тікати, рятуючись…
Було, пішла по сіль на базар у Новомиргород. Взяла з дому відро груш, продала їх та й купила пригорщу солі. В той час на базарі німці всіх обшукували, бо пронеслись чутки про наших партизанів. Забрали до комендатури Євдокію, в якої не було жодного документа. Гайшук знову до неї: що знову тут робиш, мовляв. А вона, плачучи, розповіла усе, як є. Пізно вночі добралася дитина додому, де мати, сивіючи, плакала…
Сам генерал Ватутін в нас зупинився, я на власні очі бачила
Час звільнення села забути не можна — тоді вона, як і всі жителі хутора, несла чергування біля шлагбауму з «калатушкою» в руці, кот-ра сигналізувала про тривогу. З Журавки їхали завантажені машини з німцями і повертали на хутір. У дворі одного діда місцеві жителі спорудили підземне укриття для втікачів з полонів, тунель вирили з колодязя. Його закидали сміттям і хмизом. Машини під’їхали до самого колодязя, серце зав-мирало в тих, хто це бачив, адже там переховувалося багато людей. Але не встигли нікого викрити, наступали радянські війська. Євдокію мати вимазала в сажу, одягла її в дрантя та наказала спус-катися в льох. Та вже чути були зриви снарядів, окупанти почали тікати. Навколо простір затягала димова завіса, зі сторони Капітановки йшли танки з нашими солдатами, які співали пісень.
— Ми ж усі так плакали, з криком кидались до них, серце розривалося, так хотілося узнати за тата, за братів! — втирає сльозу Євдокія Мойсеївна. — Наші війська рушали на Шполу, а в нас, на хуторі зупинялись по хатах офіцери. Сам генерал Ватутін в нас зупинився, я на власні очі бачила, яким він був гарним! Мати топила піч, варила їм їсти, все віддавали, що було — квашену капусту, огірки. Офіцерів охороняли солдати, щовечора збиралися наради. Якось налетіли німецькі літаки, коли я йшла з берега з водою. Одного нашого літака було підбито і він впав у поле, а одна бомба потрапила поруч нашої хати і тоді вбило Героя Радянського Союзу Миколу Єрмакова із Запорізької області, якого поховали тоді у дворі однієї бабусі. В мирний час приїздили його родичі, шукаючи його могилу, але ніхто нічого не знав про нього, а я на той час була на роботі і не знала про приїзд цих людей, не розповіла про те, що знаю. Так вони й не дізналися, що їх родич був перепохований пізніше у братську могилу села Журавка, я так і лишаюся єдиним свідком цього…
Після війни Євдокія вивчилась на бухгалтера у Смілянському кулінарному технікумі. Була грамотною та здатною до виконання складних і нелегких робіт. Працювала бухгалтером у Капітанівській лікарні, обліковцем і вагарем на спиртзаводі у Малій Вискі, де в повоєнний час нічого не платили, а лише харчували. Згодом платили малясою, сіллю, спиртом. Пізніше працювала в лікарні при монастирі.
Мій чоловік бачив перші снаряди тієї війни
Вийшла заміж за солдата, народила трьох дітей, всі в селі хвалили її як добру господиню, яка встигала і на роботі себе зарекомендувати, дітям і домашньому господарству лад дати. Після смерті чоловіка не опускала руки, працювала, дбала про двох синів та доньку. Потім приглянулася набагато старшому чоловікові, який вирішив будь-що одружитися з нею. Вона погодилася і прожили вони з Іваном Яковичем Халімоном 34 роки. Про нього вона б розповідала безкінечно, неординарною і харизматичною людиною був, з краплею авантюризму у крові. Змолоду вивчився на тракториста і кіномеханіка — ця професія особливо його привабила, бо була новою, цікавою. Батьки його, заможні селяни, мали власний магазин. Після встановлення більшовицької влади їх розкуркулили й він з хлопцями-друзями подався до Білорусі шукати сприятливого середовища для реалізації свого потенціалу. Був у Казахстані, на півночі Росії, де возив пошту та крутив кінофільми у радгоспі. Мобілізувавшись до армії, відразу потрапив на польський кордон. Там водив машину, якою возив камінь для дзотів. Там застала його війна — бачив перші німецькі літаки, які летіли в сторону України, чув зриви перших снарядів. Не вірив до останнього, що це справжня війна. Багато разів після того вищі сили рятували його від загибелі. Під час руху військової частини доводилося по три доби підряд не спати, перепливати річки, лишатися живим, коли поряд гинули від снарядів побратими, коли від його шинелі лишалися одні шмаття, а від машини — уламки. Після бою на території Росії на передовій, потрапив у полон, з якого відразу втік. По болотах і лісах за допомогою компаса дістався Лебедина, який вже було звільнено від окупантів. Мобілізувався знов у армію в 1944 році. У Харкові ремонтував машини, які переправляли до Умані, часто його дорога перетинала рідний Лебедин. Коли розбило їх частину, забіг додому по провіант, а повернувшись, його звинуватили у дезертирстві, адже його командира вбито і ніхто не міг довести його невинність. А тоді довго не розбирались. Відбув 10 років тюрми… Та не з тих був Іван Якович, хто падає духом від таких випробовувань. Переніс гідно ці роки, повернувся додому. Перша дружина його зустріла з байдужим поглядом. А згодом місцева ворожка якось сказала йому: «Твоя доля — на сході сонця». А вона, вдова Євдокія, там і жила, у Журавці, на хуторі, з трьома дітками, зранку до вечора перебуваючи в роботі і клопотах. Зійшлися дві долі вже не молодому віці, але сонце сяяло їх коханню не одне десятиліття. Виростили трьох її дітей, його сина та найменшого свого сина — Олега. Радили їй тоді: та йди заміж, буде хоч на старості з ким лаятися.
— Та ми ніколи й раз не полаялися, — посміхається Євдокія Мойсеївна. І дорожить світлою пам’яттю дорогої людини, радіє життю, яке проходить в теплій атмосфері, яку дарує любов дітей і онуків.
Записала Ганна ШВЕЦЬ
(фото автора і з архіву).