У кожного воїна - свій шлях. Шлях Валерія Кінчерука зі Шполянщини - про відповідальність, відданість і тиху, глибоку любов до родини. Він назавжди залишиться не лише захисником, а передусім людиною, яка вміла бути поруч - по-справжньому, щиро і до кінця.
Дружина загиблого захисника Наталія Кінчерук розповіла журналістам Шполяночки про його життя, характер і найцінніші миті, проведені разом.
«Валерій народився 28 січня 1984 року в селі Мар’янівка. У родині він був довгоочікуваним сином - до нього вже підростали дві сестри. Його дуже любили, і він зростав у теплі й турботі, був світлим, добрим хлопчиком», - з теплом у голосі згадує Наталія.
Та дитинство рано навчило його втрат.
«Коли він тільки пішов до школи, сталося горе - трагічно загинула його мама. Для нього це була велика втрата. Попри це, він не озлобився, не замкнувся. Його виховували батько і сестра, і він виріс дуже чуйною людиною - завжди співчував іншим, допомагав, не проходив повз чужий біль», - додає вона.
У школі Валерія поважали - не за гучні слова, а за вчинки.
«Він був справедливим, ніколи не відступав, якщо бачив несправедливість. Любив спорт, грав у футбол, був дуже рухливим, енергійним - за це його й прозвали “Хрущем”. І це прізвисько ніби передавало його характер - живий, щирий, справжній», - розповідає Наталія.
Водночас у ньому поєднувалися сила і м’якість.
«Він був не лише активним, а й творчим. Із п’ятого класу навчався у музичній школі, грав на бас-трубі в духовому оркестрі. А ще дуже любив прості, тихі моменти - ходити з батьком до ставка. Для нього це було щось більше, ніж просто відпочинок. Це був спокій, якого іноді так не вистачає в житті», - каже вона.
Про їхню зустріч Наталія говорить обережно - ніби торкається чогось дуже особистого.
«Ми познайомилися у 2014 році. Тоді в сільському Будинку культури вже не було звичних заходів - там працював волонтерський штаб. Я теж допомагала. І одного дня сказали, що прийде хлопець, якому потрібно зібрати передачу на Схід. Це був Валерій», - згадує вона.
Спочатку - кілька слів. Потім - турбота. А далі - розмова, яка змінила все.
«Ми тоді майже не говорили, але я його запам’ятала. Потім я почала передавати йому смаколики, цікавитися, як він там. І одного разу він сам подзвонив… Ми проговорили майже дві години. І після цього вже не змогли просто зникнути з життя одне одного», - додає Наталія.
Щоденні дзвінки, очікування, короткі повідомлення - так народжувалося їхнє кохання.
«Він служив у складі 1-ої окремої танкової бригади, де виконував бойові завдання на території Донецької та Луганської областей на посаді водія-механіка. Ми почали спілкуватися щодня, чекали дзвінків, листувалися. А коли він повернувся у 2015 році, ми зрозуміли, що хочемо бути разом. Дуже швидко одружилися й почали будувати своє життя», - говорить вона.
«Для моєї доньки він став татом - турботливим, уважним, люблячим. У нас була родина, в якій було багато тепла, підтримки і простого щастя», - додає Наталія.
Та війна знову повернулася в їхнє життя.
«24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, він повернувся з роботи і сказав: “Я йду”. Спокійно, впевнено. Сказав, що має захистити країну і зробити все, щоб його дитина ніколи не побачила війни у своєму домі», - розповідає вона.
Спочатку - тероборона, згодом - передова.
«Він служив у 64-му стрілецькому батальйоні. Там його називали “Танчик”. Його дуже поважали. Він був тим, на кого можна спертися», - говорить Наталія.
«Він ніколи не залишав своїх. Для нього побратими були як рідні брати. Він умів підтримати, пожартувати, підбадьорити навіть у найважчі моменти», - згадує вона.
У 2023 році його підрозділ опинився під Вугледаром - там, де кожен день був випробуванням.
«Там було дуже важко. Бої, постійна напруга, довгі дні без зв’язку… Бувало, що по 10-15 днів я не знала нічого. Але він тримався і підтримував інших», - каже Наталія.
«Він міг залишитися на позиції довше, щоб молодші хлопці відпочили. Робив це мовчки, без скарг. Просто тому, що інакше не міг», - додає вона.
Найтяжче - згадувати останній період разом із ним, який назавжди залишився в пам’яті.
«Раніше я так любила літо, а тепер, як Валерчик загинув, для мене воно інше. Особливо липень. Уже майже три роки, як його немає, а спогади все одно накривають. Я пам’ятаю, як їх довго не відпускали. Вони то під Вугледаром, то під Бахмутом… І він не міг приїхати у відпустку. Я тоді сказала: Запитай у командира, може, я приїду”. І я приїхала до нього 7 липня. Спочатку дозволили п’ять днів, потім дали десять. Ми жили там разом. Це були, мабуть, найкращі дні. Потім я поїхала додому»,- згадує Наталія.
Згодом він несподівано отримав відпустку - ще один шанс побути разом.
«Він подзвонив через 10 днів і сказав: “Мене відпускають у відпустку”. Я здивувалася. Мабуть, доля його тягнула додому. Я дуже хотіла, щоб він відпочив. Ми поїхали на річку Рось на п’ять днів. Він дуже любив рибалку… І мені весь час хотілося бути поруч із ним - навіть на хвилину не відпускати. Наче щось відчувала…» - каже Наталія.
Останній ранок вона пам’ятає до дрібниць.
«Він виїжджав рано-вранці. І весь час сигналив - біля двору, потім ще раз, коли виїжджав з вулиці… Я навіть подзвонила і спитала: “У тебе що, сигнал зламався?” А він каже: “Не знаю, просто хочеться їхати і сигналити…”».
Тоді вона ще не знала, що ці звуки залишаться з нею назавжди.
«Коли ми вже їхали в похоронному кортежі, везли Валерчика, і всі машини сигналили… я згадала його слова. Наче це були якісь знаки, тільки ми їх тоді не розуміли», - додає Наталія.
Остання розмова відбулася 29 липня.
«Він подзвонив і сказав, що їде на завдання. Сказав, що передзвонить… І попросив чекати», - каже Наталія.
Вона чекала.
«Я чекала… Дуже чекала. Але дзвінка так і не було».
Того дня Валерій Кінчерук разом із побратимом загинув у Чернігівських лісах від рук ворожої диверсійної групи.
Пам’ять про нього живе у рідному селі та в серцях людей.
«Біля Мар’янівської школи відкрили алею пам’яті загиблих. Там є і Валерчик… У школі також створили куточок пам’яті, де вшановані всі наші хлопці», - розповідає Наталія.
Вдома вона теж створила свій особливий куточок - місце, де зібрані найдорожчі спогади про чоловіка.
А його військова форма, в якій він загинув, тепер зберігається у Шполянському краєзнавчому музеї - як нагадування кожному, якою ціною дається свобода.
За свою службу Валерій був відзначений низкою нагород.
«Він був учасником АТО, ветераном війни. Мав відзнаку 64-го батальйону. Йому вручили “Героя Черкащини”, а також - орден “За мужність” ІІІ ступеня посмертно», - каже Наталія.
І додає головне:
«Для мене він завжди буде найкращим».