Колись, у далекі радянські 80-ті, тема війни жила у наших серцях легендарними кінострічками, святковими парадами ветеранів в День Перемоги, зустрічами з очевидцями та учасниками боїв, патріотичними піснями і закликами: «Миру — мир!», «Щоб ніколи нам не знати свисту куль», «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!» Ми могли тільки уявляти масштаби того лихоліття, яке довелося пережити нашим дідусям і бабусям та й були певні, що світ не допустить більше повторення війни.
А у 80-их, через майже 40 років після Перемоги, відважним дітям і внукам колишніх бійців-визволителів долею судилося зазнати нового пекельного враження від збройного протистояння в Афганістані. У складі радянських військ, які у 1979 році керівництво СРСР відправило на чужину, українців становив великий відсоток. Впродовж 10-ти мирних років Україна втратила не одне молоде життя, приймала в цинкових гробах своїх синів, загиблих при виконанні свого військового обов’язку.
Вони, хто повернувся живим, з новітніми нагородами на грудях, мовчки відбували свій психологічно-реабілітаційний період, знаходили себе в спілкуванні один з одним, присвячували час зустрічам з учнівською молоддю, а в громадських місцях ми чули їх особливі пісні під бій по струнам подруги-гітари. А навколо тривало звичайне буденне життя у мирі й щасті…
Шполянин Сергій Йосипович Міцкевич, закінчивши у 1980 році Шполянську середню школу №5, відразу пішов працювати слюсарем на місцевий завод запасних частин. Через рік його призвали в армію і направили проходити підготовку в Латвію — сержантський навчальний центр (Добєлє-2), де отримав військову професію — водій. За півроку вже поповнив склад батальйону матеріального забезпечення Московсько-Мінської дивізії на посаді заступника командира взводу (старшина роти), а фактично виконував обов’язки командира, оскільки його на той час ще не призначили.
У червні 1982 року Сергія викликали в штаб і запропонували (а хіба був вибір?) відбути у Афганістан. Сприйняв це як свій військовий інтернаціональний обов’язок. Другого грудня 1982 року прибув у Кабул в складі 150 військових з різних частин. Українців серед них — майже більша частина. Кабул зустрів холодом чужого і духовно далекого краю, де, здавалося, навіть небо було іншим. Якої ж зазнав радості, коли зустрів свого земляка Володимира Медяника, який вже півроку ніс тут службу.
Недовго тривало спілкування — Володя поспішав на «точку» (місце дислокації групи військових з певними завданнями). Шлях Сергія ж лежав у напрямку кишлака під назвою Мукур — до 7-ої піхотної афганської дивізії. Все відбувалося в традиціях подвійної моралі радянщини — хлопці не мали відповідних документів, їх перевдягли у афганську форму і ввели в суть поставлених завдань (а сьогодні знову чуємо відлуння тієї блюзнірської кремлівської політики — де-юре російської армії в Україні нема, але фактично після вторгнення російського регулярного війська на територію України триває не гібридна, а справжня кровопролитна війна, в результаті якої зафіксовано тисячі смертей з обох сторін)…
На війні як на війні
Період адаптації в умовах справжньої війни Сергій Міцкевич пережив непомітно, адже потрібно було оперативно вживатися в особливі умови та виконувати бойові завдання, оперативно реагувати на непрості реалії війни. На бойові дії йшов, кермуючи транспортною машиною ГАЗ-66, а також і БТР. Ризикуючи життям, безперервно під кулями душманів забезпечував «точки» боєприпасами, харчами, всім необхідним.
В його ж «точці» перебувало 11 осіб (казах, узбек, два росіянина, один прибалт, решта — українці). Цю нелегку службу ніс 13 місяців, Мукур вже ніколи не полишав його сни. Емоційним спалахом запам’яталася ще одна зустріч в цьому кишлаку — з шполянином Володимиром Сілівейстром, з яким разом виріс на одному кутку та навчався разом у школі…
А потім повернувся до рідної Шполи, створив сім’ю, ростив двох синів, працював. Лиш мукурські тривожні ночі, коли спали на камінні без жодних бронежилетів, не полишали його пам'ять…
Дієвість та активна державницька позиція — головні чесноти Шполянської спілки ветеранів Афганістану
Статус учасника бойових дій та відповідні пільги Сергій отримав лише в 1986 року, а до того ще потрібно було докласти зусиль, щоб довести свою справжню участь. А коли вже у 1989 році повністю були виведені радянські війська з Афганістану, хлопці-афганці з бойовим досвідом, які проживали на той час в Шполянському районі, вирішили об’єднатися у громадську організацію з метою захисту своїх прав та інтересів. Ініціаторами створення районної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) були Сергій Кононенко (перший її очільник), Сергій Міцкевич, світлої пам’яті Микола Гаврик та інші.
Більше десяти років головував в організації Анатолій Кунець, сьогодні обов’язки голови тимчасово виконує Сергій Міцкевич. За роки її діяльності хлопці не полишали без опіки і турботи батьків чотирьох за гиблих в Афганістані земляків, доглядали їх могили, проводили патріотичні заходи в школах, встановили пам’ятний знак воїнам-інтернаціоналістам та меморіальну дошку у парку Слави, долучилися до реалізації ідеї міської спілки воїнів-прикордонників облаштування парку імені воїнів-інтернаціоналістів та меморіалу на Мар’янівському масиві.
На даний час спрілка налічує 135 осіб, 50 з яких — жителі міста. Є у них задум створити в Шполі алею Слави загиблим за Україну воїнам російсько-української війни 2014—2015 рр. і в цьому їм неодмінно допоможуть активісти нашої громади.
Батько й син — одного козацького роду, якому не бувати переводу. Біла сивина покрила його голову занадто в ранньому віці.
Переживши і вистоявши важкі афганські простори, тепер ще доля розпоряджається посилити випробовування. Так хочеться йому, щоб Україна нарешті встала з колін і не декларативно, а в дійсності пішла шляхом суспільного й
економічного оздоровлення. Щиро любити її і відповідати за її долю — таке почуття передалося й молодшому синові Олександру, який нині захищає нашу землю від новітнього загарбника-антихриста. Був призваний ще на початку березня минулого року.
Як і колись молодому батькові, панові Олександру зовсім не даремно випала честь займати провідну посаду — заступника командира батальйону «Черкаси» по юридичній частині. Із завданнями успішно справляється, про деталі яких розповість невдовзі після Перемоги над окупантами.
І доки живий патріотичний дух наших героїв, доки будемо об’єднані однією мрією-молитвою — не знищенні будем!
Наталія ДАВИДЕНКО.